ВЧИМО ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ СВОЇХ ДІТЕЙ

Нещодавно я прочитав понад тридцять найпопулярніших книжок із виховання. Жодна з них не включала хоча б невеликого розділу про навчання дітей просити вибачення. Я подумав: «Можливо, я з’ясував ще одну причину, чому дорослим часто складно просити вибачення – їх не вчили цього в дитинстві».

Я пригадав слова Роберта Фалгема з його книги «Усього, чого мені потрібно знати, я навчився в садку»: «Проси вибачення, якщо ти образив когось». Фалгем сказав, що це одне з безлічі засвоєного ним у дитячому садку. Тому я вирішив поспілкуватися з декількома вихователями і з’ясувати, чи вони все ще вчать цього в садочку. Я дізнався: жоден із педагогів не отримував навчального плану із навчанням вибаченню. Коли вихователь вважає це важливим, то може спробувати навчити дітей говорити «Вибач». Але в навчальному плані про таке не згадується. Отож, якщо Роберт Фалгем відвідував би садочок зараз, то в його книзі виявилося би на один розділ менше!

У роздумах я запитую себе, чому п’ятирічних дітей вже більше не вчать мистецтву вибачення. Хіба це аморально в сучасному суспільстві, яке пояснює помилки банальною нестачею матеріялу? Ймовірно, ми боїмося зашкодити самооцінці, якщо вимагатимемо визнавати можливість образи своєю поведінкою інших? Чи наша любов до свободи і креативности засліпила розуміння того, що абсолютна свобода призводить до анархії? Чи це наша філософія, що людина від природи добра; що дитині просто потрібне безпечне оточення, в якому ця природна доброта розвиватиметься; і якщо оточення хороше, дитині не потрібно просити вибачення?

Незалежно від причини Роберт Фалгем має рацію, і всім нам необхідно повернутися до садочка.

Якщо справедливо те, що дорослій людині потрібно просити вибачення (а в цьому ніхто не сумнівається), то справедливо і те, що мистецтву вибачення варто вчитись у дитячому садку. У цьому розділі ми поділимося декількома ідеями, які, сподіваємося, будуть корисними для батьків і які слід знати дітям.

ЩО ВАРТО ЗНАТИ ДІТЯМ:

1 Приймати відповідальність за свої вчинки

Першим кроком у навчанні наших дітей просити вибачення є спрямовування їх до прийняття відповідальности за власну поведінку. Це можна починати дуже рано і в морально нейтральному оточенні.

Наші дорослі звички замовчування проблем і перекладання вини на інших родом ще з дитинства. Ось дуже невинний приклад, який я (Дженіфер) почула. Дворічна дитина відригнула, а потім звинуватила в цьому свій підгузок.

Моя сестра з чоловіком якось випадково нагадали мені важливість допомогти дитині брати на себе відповідальність за свої вчинки в ранньому віці. Елізабет та Біл приїхали відвідати нас у Балтимор. Я пригадую, як ми разом їхали в автомобілі. Старшій доньці подружжя Анні в той час було лише два роки. Я дала їй шматочок картопляних чипсів, який вона уважно обдивилася, міцно затиснула в руках і швидко поламала на дві частинки. Анна вигукнула: «Він поламався!»

«Ні, Анно. Ти розламала шматочок», – сказав Біл.

Виправившись, вона безтурботно погодилася: «Я поламала його».

Мене зацікавило це невеличке виправлення, і я запам’ятала його як приклад того, як рано та обережно варто почати вчити дітей відповідати самим за свої вчинки. Поламаний шматочок чипсів не має нічого спільного з моральністю, але такі ситуації допомагають дітям навчитися брати відповідальність за свою поведінку.

Я (Ґері) раніше згадував класичну фразу свого сина: «Це сталося само собою». Коли розбита склянка лежала на підлозі, він стверджував: «Вона сама впала і розбилася». Коли стіни було помальовано маркером, він знову говорив: «Це сталося само собою». Ми важко і довго працювали над тим, щоб він навчився говорити: «Я випадково скинув склянку на підлогу» і «Я помалював стіни».

Прийняття відповідальности за свої слова і вчинки є першим кроком у вивченні мистецтва прохання вибачення. Зазвичай діти охоче беруть на себе відповідальність за позитивні вчинки. «Я з’їв свою порцію бобів, можна мені тепер десерт?» «Я прибіг першим». «Вчителька намалювала мені посмішку в зошиті». «Я намалювала це на уроці малювання». Всі ці твердження є прийняттям відповідальности за добрі справи.

З іншого боку, все відбувається інакше, коли вчинки не є схвальними. Коли востаннє ви чули, щоб трирічна дитина зізналася: «Я з’їла печиво, яке матуся заборонила мені їсти»? Чи «Я штовхнув Ніколу зі сходів»? Для досягнення такого рівня відповідальности потрібно чимало батьківських зусиль.

Одним зі способів навчити дітей приймати відповідальність за погані вчинки є навчити їх починати речення з «я». Енді залишив двері відчиненими, і бездомний кіт зайшов у будинок. Коли мама запитала: «Як цей кіт потрапив до будинку?», Енді відповів: «Він якось несподівано з’явився. Гадаю, він спустився через комин».

«Давай спробуємо ще раз, – попросила мама. – Повтори це речення так: “Я відчинив двері, і кіт увійшов до будинку”».

Отож Енді повторив: «Я відчинив двері і увійшов до будинку, а там вже стояв цей кіт і дивився на мене». Малий глянув на маму і засміявся.

«Спробуй ще раз, – попросила мама. – Повторюй за мною: “Я відчинив двері і увійшов до будинку”».

«Я відчинив двері і увійшов до будинку», – повторив Ендрю.

«І хто не зачинив дверей?» – вела далі мама.

«Кіт не зачинив дверей», – пояснив Ендрю, посміхаючись.

«Це точно, — погодилася мама. – Але хто насправді не зачинив дверей?»

«Я не зачинив дверей».

«Так, – підсумувала мама. – Коли ми починаємо речення з «я», то беремо відповідальність за свої вчинки. А зараз допоможи мені вигнати цього кота з будинку. Я візьму трохи молока, а ти відчини двері, і, ймовірно, кіт піде за нами на вулицю».

Мама одночасно і жартує, і вчить Ендрю брати на себе відповідальність за вчинки.

ЩО СЛІД ЗНАТИ ДІТЯМ:

2 Твої вчинки впливають на інших

Другим кроком у навчанні дітей просити вибачення є допомогти зрозуміти, що їхні дії завжди впливають на інших. Якщо я допомагаю накрити на стіл, мама почувається щасливою. Якщо я кидаю м’ячем у будинку і розбиваю лампу, моя мама засмучується. Якщо я кажу батькові: «Я тебе люблю», то йому стає приємно. Якщо я кажу йому: «Я ненавиджу тебе», то він відчуває біль. Мої слова і вчинки або допомагають людям, або ображають їх. Коли я допомагаю людям, то сам почуваюся добре.

Коли я ображаю людей, то почуваюся погано. У житті є золоте правило. Воно вчить ставитися до людей так, як ви хочете, щоб люди ставилися до вас. Кожна дитина повинна вивчити це золоте правило2[1]. Воно є взірцем у вивченні того, як слід ставитися до людей. Воно також промовляє до дитячого розуму: деякі речі є хорошими, а деякі поганими, і слід намагатися робити добре.

Життя дає багато можливостей пояснити дітям те, що наші дії впливають на інших. Гіларі шість років, і вона навчається в першому класі. Її брату чотири, і він ходить до садочка. Одного дня перед обідом вони гралися, коли мама почула звертання Гіларі до Деніела: «Ти варвар. Іди геть із моєї кімнати». Деніел розплакався і побіг до мами: «Гіларі назвала мене варваром».

Мама обняла Деніела і сказала: «Я знаю. Я поговорю з донькою про це. Чому би тобі не посидіти тут і не порозмальовувати свою книжечку, поки я розмовлятиму з Гіларі?» Мама зайшла до кімнати Гіларі і запитала: «Люба, де ти чула слово варвар

«У школі, – відповіла вона. – Бред називав Етана варваром».

«Ти знаєш, що це слово означає?»

«Це людина, яка робить щось погане», – відповіла вона.

«Це правда, – сказала мама. – Але це негарно обзивати людей».

«Але ж Деніел вчинив погано. Він зіпсував мій іграшковий будинок. Я все гарно склала, а він порозкидав у кімнаті».

«Ти правильно розцінила. Так робити не можна, – сказала мама. – І Деніел повинен сказати, що йому шкода. Але називати його варваром було теж неправильно. Він дуже образився на це. Тому ти також повинна попросити вибачення».

Мама пішла на кухню, взяла Деніела за руку і сказала: «Я хочу порозмовляти і з тобою, і Гіларі. Ходи зі мною. Я думаю, ви обоє усвідомлюєте, що вчинили неправильно. Деніеле, якщо Гіларі грається зі своїм ляльковим будинком, то ти не повинен приходити і псувати його. Розумієш?» Деніел ствердно кивнув головою. «Це дуже засмутило Гіларі, тому що вона важко працювала, аби скласти будинок. Гіларі, коли ти обізвала Деніела варваром, це дуже образило його. Ти чула, що він навіть розплакався. Коли ми робимо погані вчинки й обзиваємо людей, то дуже ображаємо їх. А якщо так, то повинні просити вибачення».

«Гіларі, оскільки ти старша, то тобі слід почати першою».

Гіларі спочатку вагалася, але потім сказала: «Вибач, що назвала тебе варваром».

«Зараз твоя черга, Деніеле», – підштовхнула мама.

«Вибач», – сказав хлопчик.

«Вибач за що?» – спонукала мати.

«Вибач за те, що зіпсував твій ляльковий будинок», – відповів він.

«Добре. А тепер обніміть один одного», – запропонувала мама. Діти обнялись, і мама додала: «Гаразд. А зараз, Деніеле, продовжуй розмальовувати, а ти, Гіларі, грайся у своїй кімнаті. Я покличу вас обох, коли приготую обід».

Ця мама має свій власний дитячий садок і чітко вчить дітей, що наші вчинки впливають на інших. І коли ми робимо щось погане, то слід просити вибачення.


[1] «І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Євангеліє від Луки 6:31)

Попередній пост

ПРОХАННЯ ВИБАЧЕННЯ В РОДИЧІВ

ПРОХАННЯ ВИБАЧЕННЯ В РОДИЧІВ ЧОЛОВІКА ЧИ ДРУЖИНИ У нашому суспільстві жарти про тещу чи свекруху ... Читати далі

Наступний пост

ЩО СЛІД ЗНАТИ ДІТЯМ

3 У житті завжди є правила Третім кроком у навчанні дітей просити вибачення є допомогти ... Читати далі