Дитячі залежності

Проблема дитячих залежностей стоїть зараз дуже серйозно. Вона посилюється ще й тим, що багато батьків просто не розуміють, що це не хобі і не захоплення. Часто до дорослих тільки вже на останніх стадіях приходить усвідомлення, що їх дитина не просто таким чином проводить дозвілля, а дійсно має психологічну залежність. Багато батьків вважають, наприклад, що проводити час за комп’ютером для дитини набагато безпечніше, ніж знаходитися на вулиці. Вони не хвилюватимуться про те, де вона знаходиться, адже дитина спокійно сидить за комп’ютером, який, як правило, асоціюється з культурним дозвіллям, і нікому не заважає. Більше того, останнім часом з’явилися нові серйозні залежності, з якими доки не лише батьки, але і фахівці не знають, як боротися.

Сам термін – «залежність» визначає патологічну пристрасть людини до чогось. Наприклад, раніше була поширена телевізійна залежність, зараз у дітей вона зустрічається вкрай рідко. Усім відома така страшна залежність як наркоманія. Вона просто забирає життя молодих людей. Є і алкогольна залежність, і паління, до яких звикають вже в підлітково-юнацькому віці.

Комп’ютерна та ігрова залежність

Якщо говорити про комп’ютерну залежність, то це, в основному, залежність від комп’ютерних ігор. Дуже важливе визнання зробив кілька років тому в одному з інтерв’ю видатний військовий психолог Девид Гросман. Він сказав, що комп’ютерні ігри, які відносяться до так званих «стрелялок», взагалі не мають нічого схожого з дитячими іграми. Це тренінги для підготовки військових. Нужда в них з’явилася після війни у В’єтнамі, коли в американських солдатів, що прийшли з цієї війни, спостерігалися різноманітні психічні зрушення, які були позначені в психіатрії як «в’єтнамський синдром». Виявилось, що навіть добре навчені солдати не можуть без негативних наслідків для своєї психіки знищувати за наказом військового начальства мирне населення, а у В’єтнамі їм доводилося це робити. Тоді перед американськими військовими психіатрами і психологами постало завдання придумати такі тренінги, щоб згодом солдати могли знищувати мирне населення, коли накажуть, без шкоди для свого психічного здоров’я. І так з’явилися «стрелялки».

Девид Гросман заявив, що ці тренінги потрапили в руки комерсантів, які пізніше наповнили ними весь світ, видавши за забаву і гру. От у що грають сучасні діти. Отже це не просто залежність перебування біля екрану комп’ютера, це залежність від демонічного самовідчуття всевладдя над світом.

Фахівці ставлять ігрову залежність у міжнародному класифікаторові хвороб в один ряд з такими захворюваннями як піроманія і клептоманія. Людина, потрапляючи в залежність від гри, бажає постійно повернутися до неї, це для неї стає головним пріоритетом і протестом проти оточуючої дійсності, яка не дає їй можливості реалізувати фантазії. І отже людина все більше і більше «перемагаючи» в грі, все сильніше хоче туди повернутися, з одного боку, з другого – навіть програючи, вона бажає повернутися, але тільки в цьому випадку, для того, щоб надолужити «прогаяне», відігратися. Виходить замкнуте коло.

Внаслідок цього з’являється патологічна байдужість до якихось нещасть у реальному житті, адже що вони в порівнянні з тим, що відбувається у віртуальному світі. Багато психоневрологів свідчать, що часто легше впоратися з важкою формою наркотичної залежності, ніж з комп’ютерною. Хлопчики, що сіли на «комп’ютерну голку», можуть вже ніколи не стати нормальними чоловіками та батьками і навіть просто громадянами.

Поки немає справжнього розуміння про те, наскільки це небезпечно. У комп’ютерозалежних дітей зникають навіть життєві потреби в їжі, сні і відпочинку. Вони можуть влаштувати істерику, коли мама наполягає на тому, що пора пообідати або вийти на вулицю. Вони провадять спосіб життя, який погрожує цьому самому життю.

Фахівці, що займаються проблемою комп’ютерної залежності, яка по-науковому називається кіберадікція, вважають, якщо дитина проводить щодня дві години і більше за комп’ютером, це вже можна розцінювати як залежність.

Моя думка: навіть дві години – це багато. Мені здається, що взагалі на користування комп’ютером має бути віковий ценз. Дуже простий приклад: сокира теж дуже корисний і потрібний інструмент, необхідний у житті і господарстві, але ж нікому не спадає на думку давати його маленьким дітям. Те ж саме і тут. Комп’ютер дійсно дуже зручний і для роботи, і як спосіб спілкування, і як джерело величезної кількості інформації, але дитині давати комп’ютер небезпечно, бо вона може використовувати його не за призначенням, що може призвести до великих проблем.

Якщо поговорити з дитячими психіатрами, які працюють з цією проблемою, розумієш, що це така страшна форма психічної інвалідності, яку в багатьох випадках можна вилікувати тільки сподіваючись на диво. У дітей, які постійно грають у ці жорстокі ігри, черствішає серце, це відбувається через самозахист. Нормальний захист полягав би у відмові від таких ігор, але оскільки це залежність, дитина не може цього зробити. І на якісь ситуації в реальному житті вона вже не реагує так, як повинна, не відчуває співчуття або співпереживання. Я думаю, що якби дорослі усвідомлювали, наскільки все це серйозно, вони б не запитували у фахівців, що робити з цим. Адже ніхто не запитує, як заховати від дітей алкоголь або ліки. Вони запитують, що можна зробити, і самі тут же собі відповідають: «Нічого не зробиш, спробуй відняти в нього комп’ютер, він таке може накоїти!»

Спортивні чи стратегічні ігри

Зараз Інтернет пістрявить пропозиціями безкоштовних онлайн ігор на спортивну тему. «Спорт зближує і об’єднує, тому в онлайн іграх можна знайти нових друзів» – так зазвичай анонсують ці ігри.

Звичайно, відносно впливу на психіку дитини «стрелялки» знаходяться поза конкуренцією. Але якщо в дитини порушена функція спілкування з однолітками, а вона, швидше за все, порушена, якщо вона вважає за краще не з друзями грати в спортивну гру, а опрацьовувати її на комп’ютері, то в таких дітей важливо цю функцію розвивати і допомагати їм. І тут, звичайно, зокрема вина і батьків, бо якщо в дитини не складаються нормальні відносини з однолітками, то батьки повинні спробувати їй у цьому допомогти. Піти в гості до сім’ї, де є дитина приблизно того ж віку, знайти керівника якогось гуртка та вмовити дитину відвідувати цей гурток, де вона зможе знайти приятелів. А виходить так, що навіть коли така дитина грає в найбезпечніші розвиваючі ігри, на її спілкуванні з реальними людьми в реальному світі ставиться жирна крапка. Це вже не лише маломожливе для неї, але просто не потрібне. Вона перестає до цього прагнути. Якби їй допомогли, вона змогла би впоратися. Можливо, вона не стала би душею компанії, але в неї принаймні з’явилася б пара друзів.

Автор: Тетяна Шішова