Як зробити, щоб Позитивний висновок діяв

На ранніх стадіях розвитку дитини (від двох до восьми років) структура з трьох питань і твердження неабияк знадобиться дітям щоразу, коли їх дисциплінують. Хоча дво- і трирічні спершу можуть не відповідати, як треба, та все ж цю комунікативну модель все одно варто застосовувати. Можливо, вам доведеться допомагати дошкільнятам протягом усього процесу, щоби він виявився ефективним. Можливо, вам навіть доведеться самим відповідати на поставлені питання і змушувати дітей повторювати ваші слова. Діти віком від чотирьох до восьми років швидко привчаться чекати на ці питання та твердження і зростатимуть завдяки цьому процесу. Чимало батьків повідомляють, що діти віком від дев’яти до дванадцяти теж добре відповідають на питання.

Коли діти виростуть, можливо, вам доведеться забути про конкретні питання і більше зважати на наміри, що ховаються під ними. Однак принцип той самий. Підлітки мусять знати, що проблему не вирішено, поки вони не обговорять її з батьками або з іншою зацікавленою особою.

Позитивний висновок – не нагода для допиту. Це, радше, діялог, протягом якого ви і ваші діти можете висловити любов, прощення і прийняття. Після докладнішого розгляду трьох питань і твердження ви побачите, яку користь має кожне з них під час виховного процесу, ви побачите, який вони створюють позитивний навчальний досвід.

Перше питання: заохочуємо визнати провину

Батьки дисциплінують дітей різними способами і щодо всіляких питань та проблем. Непослух, слабість характеру і дитяча безвідповідальність – це нагода навчати. Позитивний висновок полегшує процес навчання, і перше питання – «Що ти зробив неправильно?» – допомагає дітям визнати відповідальність та підготуватися до змін. – Кінець кінцем, перший крок до зміни –  це визнання самої проблеми. Крім того, це питання дає дітям здорові моделі поведінки, які вони використовуватимуть у старшому віці.

«Що ти зробив неправильно?» – запитувати потрібно лагідно, не звинувачуючи дитину, а констатуючи факт. Так дитина дістане змогу визнати свій гріх чи помилку. Якщо в ситуації замішані інші люди (а це буває часто), дитина не повинна виправдовуватися, перекладаючи провину на інших. Гріхи чи помилки інших не виправдовують хибних дій. Досить часто діти сперечаються і сваряться, егоїстично звинувачуючи одне одного: «Він ударив мене. Він взяв мою книжку». Майже завжди дві дитини поводилися неправильно і могли би вчинити інакше.

Батьки зазвичай припускаються помилки, обговорюючи з дітьми всю ситуацію: хто ще брав участь, хто почав перший, що відбувалося в той самий час, чому все трапилося і так далі. Такі бесіди можуть бути корисними, але далеко краще почати з питання: «Що ти зробив неправильно?» – і дати змогу кожній дитині визнати особисту відповідальність за частину проблеми.

Інколи діти кажуть, що не знають, що зробили неправильно. Якщо вони справді не знають, то цілком доречно підказати їм. Але якщо вони просто намагаються уникнути відповідальности, часто буває корисно дати їм змогу побути на самоті, поки вони не будуть готові побачити і «визнати» свою причетність до проблеми.

Розгляньмо приклад того, про що йшлося вище.

«Мамо, Білл мене вдарив!» – кричить Карен із сусідньої кімнати.

«Вона взяла мою книжку», – захищається Білл.

Ви заходите до кімнати і пробуєте грати роль Соломона. «Хто взяв її першим? У кого вона була найдовше?» Оскільки Карен старша, вона мала би виявити більше зрілости, однак Білл має схильність дратувати інших.

Скажімо, що ви вирішите віддати книжку Біллові. Розчарувавшись, Карен закопилює губи і каже: «Це нечесно». Але Білл тоді єхидно посміхається і каже: «Я переміг».

Чого ви досягли своїм мудрим судом? Нічого, і лише розпалили конфлікт між братом і сестрою. А що, коли ви розведете дітей у різні кімнати і скажете їм: «Коли ти будеш готовий це обговорити, приходь до мене на розмову»?

Білл приходить першим.

«Білле, що ти зробив неправильно?»

«Вона взяла мою книжку!»

«Я не питав тебе, чим завинила Карен. Ми поговоримо про це за хвилину. Що ти зробив неправильно?»

«Я вдарив її».

Тепер ви дійшли до істотного моменту в розмові, тому що Білл визнав, що він вчинив неправильно. Звісно, Карен також поводилася недобре, але Білл мусить побачити свою провину і навчитися краще реагувати на конфлікт. Хоча проблеми Карен інші, той самий підхід спрацює і щодо неї. Почніть з першого питання: «Що ти зробила неправильно?»

Часом діти кажуть: «Я не хотів» або «Я тільки дражнився», щоб уникнути відповідальности. Ці виправдання спираються на припущення, що особа, яка не хотіла когось скривдити, не вчинила нічого лихого. Звісно, доросліша особа визнає, що провини й хиби, навмисні або ні, вимагають вибачення. А тому важливо, щоби діти усвідомлювали й визнавали свою неправильну поведінку.

Друге питання: обговорення реальних проблем

Друге питання – «Чому це неправильно?» – звертається безпосередньо до головних проблем. Використовуючи його, ви можете виокремити такі негативні риси характеру, як гордість, егоїзм, гнів і зневага. Нехай ваша дитина зрозуміє, що поведінка – це лише симптом чогось глибшого.

Якщо Карен забрала книжку в Білла, то вчинила неправильно, але чи значить це, що він може поводитися невиховано? Якщо працювати з кожною дитиною індивідуально та попрацювати з нею над Позитивним висновком, то Білл зможе побачити, що він все одно мусить поводитися доброзичливо й витримано. Можливо, менший брат дратує Карен, але вона мусить усвідомити, що це не виправдовує нечемної поведінки. Відповідь на друге питання допомагає виявити глибші проблеми, які потребують уваги.

Спочатку більшості дітей нелегко зрозуміти, чому їхні вчинки хибні. Це питання дає вам нагоду лагідно і без напучувань навчати, що та чи інша реакція була недоброзичлива чи зневажлива. Слово дисципліна – означає «навчати», і це питання навчає дітей зрозуміти нові істини та ідеї.

Питання «чому» та подальші відповіді дають нам нагоду навчати своїх дітей про наслідки неправильного вибору. Ми повинні навчати, що наївність і незрілість спонукають людей робити безглузді речі. Вчинки нерозумні тоді, коли вони мають шкідливі непередбачувані наслідки. Ми можемо виховувати дітей так, щоби вони вчилися передбачати наслідки своїх дій.

Подеколи батьки сплутують друге питання з іншим, яке має цілком інший смисл. Коли батько питає в дитини: «Чому ти це зробив?», дитина, зазвичай, відповідає: «Я не знаю». Це сердить батька, і часто він ще сильніше розпитує дитину. Насправді, молодші діти рідко обмірковують свій вибір і нечасто розуміють будь-яку логіку своєї поведінки. Оскільки питати малу дитину, чому вона поводилася саме так, зазвичай непродуктивно, спробуйте запитати, чому вчинок був хибний, і допоможіть їй зрозуміти глибинні цінності, яких ви прагнете навчати.

Третє питання: як буде наступного разу

Після того як дитина усвідомить, чому її поведінка була неправильною, третє питання допомагає з’ясувати, що робити натомість. «Як ти вчиниш наступного разу?» – це пошук кращого способу поведінки. Мудрі батьки використовують це питання, щоби навчати. Обговорюючи правильну відповідь, дитина починає розуміти різницю і вчиться відповідно змінюватися. Зазвичай, це потребує часу і численних виховних розмов.

Застосовуючи Позитивний висновок у взаєминах із дітьми, батькам не раз стане в пригоді те, що вони самі замисляться над цим питанням та поміркують, яка реакція мала би бути правильною.

Що мав зробити Білл, замість того щоби вдарити сестру, коли та розсердила його? Ви могли би запропонувати, щоби він спробував поговорити з нею. Якщо він не отримає бажаного відгуку, то може звернутися до вас по допомогу. Безсумнівно, йому потрібен час і практика, перед тим як він зможе змінитися. Позитивний висновок змушує його раз у раз відповідати на питання: «Як ти вчиниш наступного разу?» Кажучи знову й знову: «Я поговорю про це і попрошу допомоги», він врешті-решт таки поговорить і попросить допомоги.

Проблеми, з якими стикаються наші діти, зазвичай повсякденні і дають нам безліч нагод для виховання. На лихо, ми часто втрачаємо ці нагоди, читаючи нотації або кричачи на своїх дітей. Ми розчаровуємося, тому що не бачимо змін. («Ми вчора про це говорили, а ти це знову зробив!») Поступ видається дуже повільним. Позитивний висновок допомагає дітям змінюватися, тому що він інтерактивний та долучає дітей до процесу виправлення. Вони не лише вчаться смирення, а й також вчаться рішень, які зможуть використати наступного разу. Такі неодноразові виховні моменти змушують дітей багато разів вправлятися, поки не настане покращення.

Одного дня мій (Джоан) восьмирічний син Девід грався в околиці. Він ходив у парк неподалік, який без присутности дорослого був для нього забороненою територією. Ми з Едом визначали певні межі, які наші хлопці не могли переступати, і зазвичай проблем не було. Але саме цього дня Девід переступив межу і наблизився до води. Я знала це, тому що він повернувся, розповідаючи історії про змію та зміїну шкіру. Я засмутилася. Ми з ним серйозно обговорили цю проблему, і я нагадала йому про дозволені межі. Він послухав та вибачився, і я подумала, що на тому все скінчилося.

На жаль, згодом того самого дня я пішла шукати Девіда, і його ніде не було. Я пішла вниз вулицею – саме вчасно, щоби побачити, як він переходить через міст, покинувши свого приятеля біля води. Девід знову переступив межу, цього разу демонстративно не слухаючи мене.

Мені стало страх як сумно; моє серце боліло. «Девіде, – сказала я, – ти мусиш повернутися зі мною додому». Він тихо пішов зі мною додому, а тоді дістав своє покарання. Коли Девід був готовий до розмови, дійшла черга до Позитивного висновку.

Ми поговорили про те, що він зробив неправильно і чому це було неправильно. Я використала питання: «Чому це було неправильно?», щоби трохи його повчити. Я звернулася до питання довіри – що таке довіра, що я хотіла би мати змогу вірити йому і яка поведінка свідчить, що він гідний довіри. Ми обговорили привілеї тих, хто заслуговує на довіру, й обмеження, яких потребує дитина, яка такої довіри не має. Під час нашої розмови я не хотіла читати лекцій чи нотацій. Я хотіла, щоби він зрозумів мій біль. Я хотіла апелювати до його сумління.

Девід заплакав. То не був гнівний плач дитини, яку покарано, а покаянний плач того, хто щиро шкодує про вчинене. Він дістав науку, і серце його зворушилося. Я обійняла його і кілька хвилин потримала його на колінах. Я сказала, що пробачила йому. Потім я запитала: «Як ти поступиш наступного разу?» Після того ми створили план на той випадок, коли він знову відчує спокусу переступити межу. Я знала, що друзі не раз спокушатимуть Девіда чинити неправильно, а тому хотіла, щоби він підготувався до «наступного разу». Я хотіла, щоби він зрозумів, наскільки важливо додержуватися правил, навіть якщо ніхто не дивиться.