– Одного дня, – почав дядечко Римус, гострячи ножа, – лис натрапив у лісі на Пана Черепаху. Братик Лис так зрадів зустрічі, наче вони найліпші приятелі і не бачилися сто років.
– Привіт, Пане Черепахо, де це ти подівся? – запитав Братик Лис так любесенько, що хоч до рани прикладай.
– Та ось повзаю потихеньку, туди-сюди, – побідкався Пан Черепаха, улещений такою увагою.
– А чи ти, бува, не захворів? Маєш кепський вигляд, та й очі щось червоні, – наче стурбовано поцікавився лис.
– Та ось, бач, ускочив у халепу, – поскаржився Пан Черепаха.
– Та й узагалі ти якийсь утомлений, – не вгавав лис, турботливо оглядаючи черепаху зусібіч.
– Якби ж то ти тільки знав, в яку халепу я вскочив, – уже застогнав Пан Черепаха.
– Що за халепа? Розповідай скоріш.
– Учора якийсь дикун кинув мене у вогнище. Уявляєш, мене – у вогнище!
– Як же ти звідтіля вибрався, бідолахо? – здивувався Братик Лис.
– Я вже було думав, що мені кінець. Дим шугає, роз’їдає очі, вогонь уже лиже панцир… – мало не заплакав від жалю до себе Пан Черепаха.
– То це вогонь спалив твій хвіст… – здогадався лис.
– Та ні, Братику Лисе, хвіст осьдечки, – сказав Пан Черепаха, висовуючи з-під панцира свого хвоста.
А лисові тільки того й треба! Він схопив за хвіст черепаху і закричав:
– Ага! Ось ти й попався, Пане Черепахо! Ну тепер начувайся! Пам’ятаєш, як ти мене торохнув у Пані Мідоуз? Ти ще тоді був із Братиком Кроликом. Ось за це я тебе й провчу.
Пан Черепаха почав благати, та марно! Лиса стільки разів ошукували, що він був рішуче налаштований помститися. Залишалося єдине – хитрувати.
– Братику Лисе, любий, тільки не топи мене, – заквилив Пан Черепаха.
– Саме так я і вчиню, – зловтішався лис.
Отак сперечаючись, вони дійшли до ставка.
Шубовсть! – Братик Лис занурив у воду Пана Черепаху. А той як заверещить:
– Йой, облиш цей трухлявий корч, Братику Лисе, та тримай мене міцніш, бо я тону, – та й почав бульки пускати.
А Братик Лис йому й відповідає:
– Припини репетувати, я і так тебе тримаю, жодного корча тут немає.
Та Пан Черепаха кричить, як заведений:
– Хапай мене скоріш – тону… Я вже тону! Бульк-бульк! Та кидай уже цей корч – мене тримай!
Розгублений лис відпустив хвоста, і Пан Черепаха із щасливим бульканням пішов на дно – буль-буруль-буль!
Неможливо відтворити на папері звук, який видав дядечко Римус, описуючи, як пішов на дно Пан Черепаха! Він був такий незвичайний, що маленький хлопчик навіть перепитав:
– Як-як він пішов на дно, дядечку Римусе?
– Буль-буруль-буль!
– І що, він потонув? – на очах у хлопчика вже тремтіли сльози, готові ось-ось пролитися рясним дощем.
– Хто? Старий Пан Черепаха? А ти, любий, потонув би, якби матуся поклала тебе в ліжечко?
– Звичайно, ні, – відповів малюк, весело засміявшись.
– От і старий Пан Черепаха був у воді як удома в ліжечку. Ось так – буль-буруль-буль!
Відповідь на загадку:
- Ім’я