Чуйність і відкритість

З інструкцією в одній руці та запальничкою в іншій Крейґ повертав ручку малого пальника в похідній плиті. Його сім’я не один тиждень чекала на цю подорож, але він забув, скільки праці потрібно докласти, щоби поставити табір. Я радий, що ми тут з кількома іншими сім’ями. Буде дуже весело. Крейґ на мить задивився, як його син грається з двома приятелями на узліссі.

Коли він підніс погляд – ой! – камінчик влучив десятирічному Ааронові в ногу. Аарон підняв камінця і кинув його назад, сховавшись за дерево. Батько Аарона, Бред, був у таборі неподалік і стежив за хлопцями. Побачивши, що коїться, він припинив забивати наметовий кілок.

– Аароне, ходи-но сюди, – покликав Бред. – Я хочу з тобою поговорити.

Аарон підбіг, і Бред нахилився, щоб пошепки поговорити із сином.

Крейґ стежив одним оком за ними, продовжуючи чаклувати над ручкою. Він усміхнувся, коли пальник кінець кінцем ожив.

За кілька секунд Аарон побіг назад до друзів.

– Хлопці, каміння більше кидати не можна. Позбираймо патички, щоб підсмажити зефір.

– Овва! Як усе пішло чудово. Без метушні. Без сварок. Цікаво, як же він це зробив?

Крейґ стежив за Бредом, Аннет і дітьми кілька годин. Він зауважив, що діти Вілсонів відзивалися на батьківську науку без суперечок та обурення. Чому Аарон не розсердився, коли його повчали? Крейґ підійшов до табору Бреда.

– Ваші діти завжди реагують отак?

Бред усміхнувся.

– Що ви маєте на увазі?

– Аарон дуже добре сприйняв те, що ви картали його. Як вам вдається повчати його так, щоб не розсердити і не засмутити?

Бред прив’язав один кінець гамака до дерева, що стояло між його наметами і наметами Крейґа.

– Еге ж. Це саме те, над чим я працював з ним роками.

– Мої діти навіть близько не такі чутливі. Їм байдуже, що вони вчинили неправильно. Вони сердяться, коли я дисципліную їх.

– Усі діти мають особистість, і деякі з них чуйніші від інших. Але ми чимало трудилися, щоб заохотити наших дітей до чуйности та відкритости.

– Так, я мав на увазі саме це. Виглядає на те, що ваші взаємини з ними цілком відкриті – навіть під час виховної розмови.

Бред прив’язав інший кінець гамака до іншого дерева, дбайливо регулюючи натяг.

– Один із головних наших секретів полягає в тому, що ми не повчаємо в гніві. Натомість, ми приходимо до них зі смутком.

Дочка Крейґа Дженніфер прибігла разом з друзями в табір.

– Тату, ти міг би погратися з нами у фризбі?

Крейґ махнув рукою, щоб вона зачекала, поки він не закінчить розмову з Бредом.

– Приходите зі смутком? Цікаво. Я би хотів обговорити це докладніше. Чи не могли би ми з Марлен якось зустрітися з вами й Аннет, щоб поговорити?

– Звісно! Наші діти за годину ідуть рибалити з Ральфом і Джої. Ми могли би зустрітися тоді.

– Звучить добре. Я йду трохи перепочину. Побачимося!

Згодом Крейґ і Марлен зайшли в гості до Вілсонів, поки Дженніфер і Денні гралися в таборі. Поговоривши спершу про чудову погоду, Крейґ врешті сказав:

– Ви говорили, як дисциплінуєте своїх дітей і як віддаєте перевагу смутку перед гнівом, коли реагуєте на непослух. Мені здається, що крім гніву, іншого варіянта немає.

Бред поправив стільця.

– Емоції – чудернацька річ. Люди ніяк не можуть зрозуміти, що відбувається в їхній душі. Я часто гнівався, і щоразу, коли це відбувалося, дивувався, що зі мною сталося. Тепер же, навіть коли розгніваний, я все одно відчуваю, що розумію себе краще.

Марлен нахилилася вперед.

– Але ж гнів не завжди шкідливий. Коли Дженніфер і Денні неслухняні або погано ставляться одне до одного, це зводить мене з розуму.

Аннет усміхнулася.

– Так, гнів – це щось цілком природне для більшости з нас. Однак гнів у стосунках небезпечний. Він схильний віддаляти людей і змушує їх огризатися.

Крейґ кивнув.

– Добре сказано. То що ви зробили, щоби позбутися гніву у своїй сім’ї?

Бред засміявся.

– Ну, я би не сказав, що ми вже зовсім позбулися його, однак ми виробили план, як цьому зарадити.

– Який план? – запитала Марлен.

– Коли ми з Аннет зрештою усвідомили, що гнів створює проблеми, то вирішили собі з ним порадити. Ми почали говорити з дітьми про гнів, і всі разом погодилися працювати над цим.

Аннет говорила далі:

– Ми допомагаємо своїм дітям зрозуміти, визначити, коли вони починають гніватися.

– Гнів досить легко побачити, чи не так? – запитала Марлен.

– Авжеж, коли він у повному розпалі. Але ми хотіли, щоб наші діти розпізнавали гнів перед тим, як він вибухне. Тож ми поспостерігали за своїми дітьми і допомогли їм визначити ті попереджувальні знаки, які підказують їм – і нам, – що вони гніваються.

Крейґ засміявся.

– Тож ви можете приготуватися до вибуху?

Бред усміхнувся.

– Так, ми усвідомили, що вони мусять замислитися й помітити перші ознаки, щоби мати змогу впоратися з гнівом, перед тим як він стане занадто інтенсивним.

– Навряд чи я міг би допомагати дітям впоратися з їхнім гнівом, якщо мені свій гнів важко контролювати, – сказав Крейґ.

– Я вас дуже добре розумію, – визнав Бред. – Це вельми непросто навчати дітей про гнів, тому що вони зможуть ясніше розпізнати мій гнів. Усією сім’єю працювати над цим виявилося справжнім випробовуванням, однак всі ми навчилися вибачатися, прощати і любити одне одного більше.

– Ви сказали, що відгукуєтеся зі смутком, а не з гнівом, – сказав Крейґ. – Я хотів би більше почути про це.

Бред обернувся до дружини.

– Може, ти розповіси?

Аннет кивнула.

– Звісно. Ми зрозуміли, що смуток робить стосунки відкритими, тимчасом як гнів припиняє їх. Коли ми поводимося гнівливо, діти стають сторожкі. Смуток – це дещо інше. Коли ми виявляємо смуток, налагоджується діялог, і діти часто відчувають мотивацію змінитися.

Розмова тривала, поки діти Вілсонів не повернулися з риболовлі. Крейґ і Марлен знали, що довідалися про ще одне знаряддя, яке, мабуть, кардинально змінить їхнє сімейне життя. Коли вони поверталися назад до табору, Крейґ уже розробляв план. І йому не знадобилося довго чекати, щоб випробувати його.

– Це мій ліхтарик! – викрикнула Дженніфер зі свого шатра.

– Я тільки хотів потримати його. Нащо виривати з рук! – закричав Денні.

Крейґ відкрив полу намету і зазирнув усередину.

– Що тут відбувається?

– Він…

– Денні, я хочу, щоб ти вийшов з намету і залишив там ліхтарика.

– Але я взяв його тільки подивитися.

– Ну ж бо, Денні. Будь слухняний і виходь.

Денні виліз з намету.

– Дженніфер, – поволі промовив Крейґ, – мене засмучує те, що ти не ділишся зі своїм братом. Це не виглядає гарно, – Крейґ стежив за реакцією Дженніфер.

Дженніфер склала руки на грудях і закопилила губи.

– Так, але він його поламає.

Крейґ провадив лагідно далі.

– Денні не має ліхтарика. Я хотів би, щоб ти дозволила йому користуватися ним, а не лише вимагала, щоб він його повернув.

Дженніфер опустила руки, але й далі дивилася в інший бік.

Крейґ не знав, що ще міг би сказати, а тому пішов, залишивши Дженніфер у наметі. Вона виробила досить стійкі схеми захисної поведінки. Я не певен, чи це допоможе. Вона, безумовно, не змінила своєї позиції цього разу.

Крейґ почав складати дрова. Приблизно за десять хвилин він почув, як розмовляють Дженніфер і Денні.

– Ти можеш брати його, якщо будеш обережний, – сказала Дженніфер.

– Добре, я буду обережний.

Крейґ підглянув, як Дженніфер дає Денні ліхтарика. Допомогло! Видається, що мій ласкавий і сповнений смутку відгук пробудив чуйність і в ній.

– Молодець, Дженніфер. Мені подобається, як ти з любов’ю ставишся до свого братика.

Дженніфер усміхнулася до тата.

Попередній пост

Запровадьте правила для підлітків

Це не таємниця, що правила, зазвичай, становлять проблему для підлітків. Вони мислять інакше, ніж у ... Читати далі

Наступний пост

План на випадок гніву зберігає відкритість стосунків

Більшість сімей не мають плану, як впоратися з гнівом. Вони просто живуть собі далі, сподіваючись ... Читати далі