«Чорно-біле» сприйняття

У маленьких діток спостерігається так би мовити «чорно-біле» сприйняття світу – людей, певні речі, явища вони сприймають за принципом: чи добре чи погане, у них немає півтонів. Звичайно, нічого в цьому немає поганого, дитяча психіка просто не здатна сприйняти той факт, що в цьому світі більшість речей і явищ є відносними. У принципі, це стосується і людей: немає абсолютно хороших і абсолютно поганих людей. З цим, начебто, усе зрозуміло.

Проте зовсім інша «картина» вимальовується, коли доросла, цілком осудна людина в житті дотримується приблизно такого самого «чорно-білого» погляду на оточуючий світ. Звичайно це не стосується певних речей чи явищ, принаймні, хочеться надіятись на це, проте таке ставлення часто-густо зберігається в ставленні до інших людей.

Найчастіше люди розчаровуються в ближніх: близьких та оточуючих, з часом таке розчарування може перенестися на весь людський рід. І таке буває. Інколи буває навпаки – люди шукають, а деколи знаходять (принаймні так думають) ідеал.

Як можна здогадатися, у такому ставленні, а точніше підході до життя, доброго нічого немає: як у першому, так і в другому варіантах.

Спочатку стосовно першого. «Світ не без добрих людей» – цю прописну істину начебто всі знають, проте забувають. Втім, варто зауважити, оточуючий світ дає чимало підстав засумніватися в правдивості цієї істини. Проте є один чудовий спосіб, щоб довести дієвість цієї істини – самому стати такою доброю людиною, так би мовити, стати «Доном Річі». Такий підхід з часом значно пом’якшує наше ставлення до оточення і робить світ хоча б трішечки кращим. Принаймні, у наших власних очах.

Стосовно другого варіанту. Таке сприйняття людей часто притаманне батькам стосовно власних дітей, закоханим стосовно об’єкту свого кохання і… виборцям стосовно свого кандидату. Певно, не треба нагадувати, що діти з часом розчаровують своїх батьків, а об’єкт кохання виявляється зовсім не тим, ким його (її) уявляли. Цій проблемі присвячені стоси книг та безліч кінофільмів, через подібні труднощі пройшов практично кожен з нас. Зважаючи на це все, скажіть будь-ласка, чому політики мають бути кращими за наших дітей? (Не будемо згадувати об’єктів свого кохання, там дійсно всяке буває).

А наприкінці, хочемо дати слово досить відомому українському публіцисту, письменнику, журналісту Віталію Портникову: «Ми взагалі весь час живемо за однією простою закономірністю – наш виборець обирає не стільки президента, скільки чарівника, який вирішить усі його проблеми, зокрема й ті, які президент не може вирішити за визначенням, бо він не є керівником соціального блоку у владі. І, звичайно, через кілька тижнів після того, як нічого не вирішується – дах продовжує протікати, дороги не робляться, пенсії не збільшуються, бюджетні зарплати не збільшуються – цього президента починають ненавидіти, тому що ненавидять не стільки його, скільки себе. От знову мене ошукали, розвели як лоха, знову вони жирують, а я погано живу. І президент стає головним ворогом такого виборця».

Сподіваємось, що ця інформація заставить трохи задуматися вас.

З любов’ю, редакція сайту