Дірка від цвяха

Що залишається в огорожі після того, як з нього витягнули забитий помилково цвях? Там залишається дірка від цвяха. Навіть безживні предмети зберігають у собі пам’ять про те, що з ними робила людина.

Нещодавно сталося мені побувати на тренінгу з подолання наслідків дитячих психологічних травм. Люди там зібралися дуже різні. Кожен прийшов зі своєю бідою, своїм дитячим горем, яке рік за роком десятиліттями отруювало їх життя.

Говорили, наприклад, про сексуальне насильство, пережите в п’яти-, восьми-, дванадцятирічному віці (хто думає, що це страшне зло – рідкість, на жаль, глибоко помиляється). Про знущання старшокласників у школі. Про те, як це страшно, коли на тебе з гарчанням кидається величезний собака або коли в тебе на очах дорослі люди намагаються один одного покалічити. І ще багато чого такого, про що краще б і не знати ніколи.

Але наймоторошнішим відкриттям для мене стали спогади людей про травми, нанесені словами і вчинками їх власних батьків. Не якимись особливо жорстокими, цілком собі буденними словами і вчинками, звичними для дуже і дуже багатьох сімей. А моторошно мені стало від того, що я там раптом ясно зрозумів, що людина не забуває нічого. Пам’ять у неї так влаштована, щоб пам’ятати все, що хоч би одного разу сталося.

Звичайно, щось витісняється в тінь несвідомого, щось відкладається за непотрібністю. Але і забуте, і витиснене зовсім не розчиняється без сліду у світовому просторі. Повторюся, ми пам’ятаємо усе, що колись з нами сталося. Навіть якщо цвях витягнули, дірка від нього все одно залишається.

От тільки уявіть собі – більше двох десятків дорослих, чоловіків і жінок, які багато що досягли в житті. Бізнес, дім, робота – усе там у них повний гаразд, не невдахи зібралися якісь, не навіжені неврастеніки. І серед них не виявилася жодної людини, у кого не було б у душі цих дитячих скалок, отриманих колись у рідній домівці.

«…Я в школі була круглою відмінницею, вчилася із задоволенням. Взагалі, за що не бралася, усе виходило без зусиль – танці, малювання, музика, спорт. От тільки з математикою не задалося. Вірніше, і з нею теж усе було все гаразд. Доки мама по голові мені не настукала. Ну, у прямому розумінні. Вона за фахом математик, викладала тоді у виші. Якось вирішила допомогти мені виконати домашнє завдання. І їй не сподобався мій спосіб рішення. Вона стала пояснювати, як на її думку треба вирішувати такі завдання. А я ніяк не могла зрозуміти, чому моє рішення неправильне, якщо відповідь така сама. Мама чомусь розсердилася і із словами – «Ну чому до тебе не доходить, адже це ж так просто, просто, просто!» – три рази легенько стукнула мене пальцем у верхівку. Немов хотіла вбити в мене своє «правильне» рішення. Відтоді математика перестала для мене існувати взагалі».

«…Під час чергової сварки з батьком я у відчаї крикнув:

– Тато, скажи, ти взагалі любиш мене?

Батько помовчав, і ясно вимовив у відповідь:

– А за що тебе любити?

З цим питанням я живу тепер усе життя».

«…У 14 років мені було настільки самотньо в рідній домівці, що я із сльозами просила батьків: «Ну будь ласка, поговоріть зі мною. Запитайте мене про щось. Розкажіть про свою молодість. Усе, що завгодно, тільки не мовчіть!» Батьки дивилися на мене як на дурепу і продовжували займатися своїми справами».

Коротше кажучи, таких от цвяхів і дірок від них опинилося в достатку в кожного учасника. Спеціально хочу підкреслити – це була не образа, не злопам’ятство і не претензія до батьків. Просто раптом виявилось, що дітям, які давно подорослішали, досі боляче від батьківського ставлення до них у дитинстві. А коли біль супроводжує людину так довго, він поступово починає впливати на усе її життя, аж до виникнення хронічних захворювань.

І от, коли я це зрозумів, коли згадав, як іноді поводився зі своїми дітьми, мені стало страшно і гірко. Бо пам’ять людська зберігає абсолютно усе і не робить виключень для моєї дурості чи нестриманості.

Я розумію, що у світі є багато бід, від яких дітей слід захищати в першу чергу. Мільйони дітей страждають через брак медикаментів, помирають через відсутність медичної допомоги, не здобувають необхідної освіти. Безліч дітей не мають рідної домівки, страждають з голоду і спраги, отримують поранення і гинуть під обстрілом під час військових конфліктів.

Але все таки найближче і найдоступніше будь-кому з нас коло захисту дитинства – це захист наших власних дітей від нашої ж батьківської черствості, неуваги, а іноді і відвертої жорстокості. Кожне сказане в серцях грубе слово, кожен запотиличник, окрик, удар кулаком по столу – усе це і багато що інше, чого навіть не хочеться тут називати, супроводжуватиме наших дітей невисловленим душевним болем багато років їх дорослого життя.

І не треба обманювати себе милостивими міркуваннями про те, що, ніби, дітям властиво забувати усе погане і з легкістю прощати батькам їх помилки. Бо навіть від витягнутого цвяха все рівно залишається дірка. У наших силах постаратися зробити так, щоб цих дірок виявилося не дуже багато.

Попередній пост

Сам удома

Цікавий і дещо несподіваний погляд на усім добре знайомий фільм. Іноді найважче буває побачити те, ... Читати далі