Діти самостійно приймають рішення

Марлен сиділа в кімнаті за обіднім столом і з розкритим ротом слухала розповіді своєї сестри. Лінда нещодавно повернулася з короткочасної подорожі до Кенії та описувала, як її команда мандрувала до місцевого племени, щоб допомогти побудувати церкву.

Дженніфер зайшла до кімнати.

– Мамо, я голодна.

Марлен зітхнула.

– Дженніфер, я приготую тобі щось за кілька хвилин, – вона зиркнула на Лінду. – Мабуть, мені доведеться встати та приготувати щось.

Денні увірвався через передні двері.

– Мамо, я не можу знайти своєї бейсбольної рукавички.

– Я щойно десь її бачила. Зараз гляну, – Марлен зіскочила на ноги і попрямувала по коридору. Як би я хотіла просто посидіти й послухати Лінду, але цим дітям завжди щось треба.

За кілька хвилин Денні знову вибіг надвір. Дженніфер перекусила і повернулася до кімнати. Марлен поставила на стіл тарілку з морквою.

– Діти вимагають чимало уваги, – усміхнулася Лінда.

– Авжеж, – Марлен глибоко дихнула, – ці двоє завжди чогось від мене хочуть.

– Вони приходять до тебе з купою своїх проблем. Ти завжди мусиш розв’язувати їх?

– Що ти маєш на увазі? – перепитала Марлен.

– Просто мені здається, що ти забагато береш на себе. Під час перебування в Кенії на мене справило велике враження те, який великий обсяг роботи і відповідальности покладають на дітей.

– Але ж це не Кенія, а я – їхня матір. Це моя робота допомагати їм.

– Так, звичайно, але ти не думаєш, що вони могли би навчитися більше, якби самотужки розв’язували власні проблеми?

– Їм лише вісім і чотири роки. Вони потребують мене.

– Звісно, але чи аж настільки? – провадила далі Лінда з дражливою ноткою в голосі. – Ручаюся, що Дженніфер могла би взяти перекуску без твоєї помочі.

– Мабуть.

– Та й бейсбольна рукавичка Денні лежала в нього на ліжку. Він просто неуважно подивився.

– Знаю, але він був засмучений, і я спробувала допомогти йому.

– Так, але, напевно, ти врятувала його занадто рано. Йому цілком вистачило би ласкавого підбадьорення, – стривожившись, що переступила межу, Лінда обачно заговорила далі. – Так, я не матір, але піклуюся про свою меншу сестру, і зараз вона виглядає вкрай виснаженою. Просто поміркуй про те, що я сказала, гаразд?

Я хотіла би розв’язувати дитячі проблеми, але за деякий час таки відчуваю втому.

– Дякую, що дбаєш про мене. Дякую, сестро.

Після того як Лінда пішла, Марлен поміркувала про своє спілкування з дітьми. Сестра мала рацію. Дженніфер і Денні занадто часто покладалися на неї в тому, що цілком могли би зробити самі.

«Мамо, я не можу знайти шпильки для волосся».

«Мамо, на шнурівці зав’язався вузол».

«Мамо, немає туалетного паперу».

«Мамо, Дженніфер грається моїми пазлами».

Марлен усвідомила, що діти весь час шукають її, аби розв’язати свої буденні проблеми. Дженніфер і Денні могли би робити значно більше самі, якби вона частіше давала їм дорогу та дозволяла трішки потрудитися.

Того вечора Крейґ, обпершись на кухонну стільницю, слухав дружину.

– То ти кажеш, що діти не вміють розв’язувати свої проблеми?

Марлен кивнула.

– Або не вміють, або не хочуть. Я насправді й не зауважувала цього, поки мені не сказала Лінда. Що більше я роздумую про це, то більше схиляюся до того, що вона таки права.

– І що ти хочеш робити?

– Ну, я не певна. Спершу, я хотіла би дізнатися твою думку.

– Те, що ти кажеш, має сенс. Якби вони змогли розв’язувати деякі свої проблеми, це стало би в пригоді нам, і також допомогло би трішки подорослішати їм. Мабуть, вони звикли, що досить лише розповісти про свої проблеми, як ми вирішимо їх. Коли вони скаржаться на щось, ми, зазвичай, прагнемо відразу виправити ситуацію.

– Овва. Усе це мені не вельми подобається, але, мабуть, ти кажеш правду. Виглядає на те, що ми привчили їх скаржитися на все, що становить для них труднощі. Нам, безумовно, потрібно це змінити.

– Принаймні, коли вони прийдуть зі своєю проблемою до нас, – сказав Крейґ, то зможуть просити допомоги, а не просто скаржитися, що годі щось знайти. У такому разі вони візьмуть на себе частину відповідальности.

– Мені це подобається, – згодилася Марлен. – Ми можемо сказати їм, що коли вони просто назвуть проблему, то це скарга. А потрібно також пропонувати рішення.

Вона замислилася на хвилину.

– Але чи не відчують вони, що я не хочу піклуватися про них, коли скажу, що не розв’язуватиму їхніх проблем? Я ж таки їхня мама. Це так холодно – просто сказати: розв’язуйте свої проблеми самі.

– Можливо, але я думаю, що навчити їх давати собі раду – це вияв любови.

– Так, ти маєш рацію. Спробуймо.

Наступного дня Марлен почала шукати нагоди, як допомогти дітям самостійно впоратися з проблемою. В якийсь момент Дженніфер зайшла до кухні і поскаржилася, що голодна.

– Дженніфер, мені здається, ти скаржишся. «Голодна» – це проблема. І їй можна дати раду. Але як?

Дженніфер зупинилася.

– Що? Я голодна.

– Я хочу навчити тебе розв’язувати проблеми, а не просто скаржитися на них. Поміркуй про те, чого ти хочеш і, якщо тобі потрібна допомога, запитай мене.

– Гм… Я хочу перекусити.

– Добре. То піди назад у передпокій і знову зайди до кухні. Тоді ти можеш гарно попросити мене, не скаржачись.

Дженніфер вийшла з кухні, обернулася і знову зайшла.

– Мамо, можна я щось перекушу?

– Чудово. Ти позбулася скарги і натомість зосередилася на рішенні. Дякую. Чого би ти хотіла?

– Не знаю.

– Тоді придумай і прийди ще раз. Виявляється, ти чудово вмієш розв’язувати проблеми.

Дженніфер замислилася на хвилину, а тоді запитала:

– Можна я візьму яблуко?

– Добре. Думаю, це чудова ідея. Іди й візьми собі яблуко.

Пізніше Денні не міг знайти свого червоного гумового м’яча.

Марлен сказала:

– Я розумію, як це прикро загубити якусь важливу річ. Ти, мабуть, засмучений.

– Ти не могла би знайти його, мамо?

– Вибач, але я не маю часу на це тепер. Я готую вечерю. Я могла би допомогти тобі приблизно за п’ятнадцять хвилин або, можливо, ти сам би міг впоратися з цією проблемою. Ти не маєш якихось ідей?

– Але я вже шукав.

– Ну, якщо ти просто сядеш і поміркуєш, де залишив його востаннє, то зможеш його знайти. Крім того, ти міг би перевірити ті місця, де зазвичай граєшся ним.

– Знаю! – відповів Денні. – Піду подивлюся у дворі. Він може бути там.

За хвилину він знайшов м’яча і переможно зайшов до кухні, щоб показати мамі.

Марлен усміхнулася. Мені це подобається. Це така втіха бачити, як Денні досягнув успіху. Він так гордиться собою.

Повернувшись того вечора додому з роботи, Крейґ запитав у Марлен, як минув день.

– Ну, мені трапилося кілька нагод допомогти Дженніфер і Денні самотужки розв’язати власні проблеми.

– Справді? Це подіяло?

– Інколи так, і було просто чудово. Але з деякими проблеми впоратися не так легко. Подруга Дженніфер Карисса поводилася погано, і Дженніфер не змогла дати собі ради. Я мушу подумати, як можна інакше допомогти їй розв’язати таку проблему самотужки.

– Це має сенс.

– Однак у цьому підході мені до вподоби те, що він допомагає їм розвивати почуття відповідальности за свої проблеми – і привчає мислити творчо, замість просто опускати руки.

– Гадаю, ми знайшли ще одне знаряддя, – сказав усміхаючись Крейґ.

Попередній пост

Виробляйте власну гнучку філософію виховання

Коли ви втомлені або вже встигли вирішити надто багато проблем і стикаєтеся зі ще одним ... Читати далі

Наступний пост

Дати змогу дітям учитися з життя

Діти полюбляють приходити зі своїми проблемами до мами і тата, шукаючи рішень. Іноді це доречно. ... Читати далі