Блакитний вітер задрімав. Він пригрівся на сонечку й погойдувався прозорою хмаркою на великому жовтому камені.
Блискучий зелений жук поспішав кудись у своїх справах і, наткнувшись на несподівану перешкоду, сердито задзижчав. Ото він і розбудив вітер. Перевернувши в повітрі неквапливого жука, вітер помчав до шахти, щоб відшукати своїх друзів. Він почувався ніяково, тому що так несподівано заснув.
Оглянувши непривітну будівлю, стіну й повітку, блакитний вітер подумав, що діти напевне можуть бути в повітці – він не вірив у доброту нетів.
Прослизнувши у вузеньку щілинку, вітер побачив Оксану й замисленого Славка.
– Вам тут подобається? – жартома запитав він і скуйовдив хлопчикові чуба.
– А, знайшовся! – зустрів його Славко. – Тобі знай літати б та байдикувати.
Вітер аж заквилив, так образився.
– Це я ледарюю? А хто вас на паркані підняв? Оксану від в’язниці хто врятував? Хто?..
– Гаразд, гаразд, – примирливо сказав Славко. – Ти підняв, ти врятував, із твоєю допомогою ми знову до нетів потрапили…
– Від цих утекти нескладно, – безтурботно заявив ображений блакитний вітер. – Р-раз – і шукай вітру в полі!
– Тобі від усіх утекти нескладно, – Славко зітхнув і обхопив руками коліна, – а нам із Оксаною в шпаринку не пролізти. Та й Тишко невідомо де… До речі, ти не знаєш, де Тишко?
– Я не можу думати про все відразу, – невдоволено заявив вітер і дбайливо поправив Оксанину суконьку. – Я не хочу, щоб Оксана сиділа в цій повітці!
– Ой, це ти, друже! – сонним голосом промовила дівчинка, протерла очі й сіла. – А де Тишко?
– Звичайно, усі потерпають за Тишка, усім потрібен Тишко, – зовсім образився вітер, – а я хоч пропади, я нікому не потрібен!
– Як ти можеш таке казати?! – докірливо мовила Оксана. – Ти нам дуже потрібен, ми тебе дуже любимо, але краще, коли всі разом.
За стіною почувся гамір. Славко приклав пальця до губ.
– Тихо!
Нет Охайний прислухався біля дверей: чи не галасують, чи не бешкетують полонені. Нічого не чутно.
– Ну і правильно! – ніби сам собі сказав начальник охорони. – Нащо галасувати, якщо доведеться невідомо скільки просидіти. Незабаром прийде зміна, а з нею, напевно, й по фарбу хтось, тоді й вирішимо, що робити.
Говорив він голосно, і, хоча стіни повітки були досить товсті, бранці все почули. Та він і говорив спеціально для них, щоб вони знали: сподіватися їм нема на що. Постояв Нет Охайний, почекав, чи не скажуть вони чогось, не дочекався й пішов.
– Ну, пора мені до діла братися, – підхопився вітер. – Час!
І не встигли діти запитати його, що це він надумав, як вітер вибрався назовні, оглянув замок і легесенько його відімкнув.
– Здається, це той випадок, коли можна кричати «Ура!» – посміхаючись, мовив він, з’являючись на порозі.
Надворі вже смеркло. Оксана і Славко тихенько вийшли із повітки. Просвіток у стіні, через який входили й виходили нети, виднівся досить далеко від них.
– Якщо вхід відкритий, значить, нети там, – вирішив Славко і, помовчавши, додав: – Я оце думаю про той чорний важіль під скляним ковпаком. Адже отруйна сіра фарба приносить зло, знищує все живе. От якби прокрастися до головного пульта й натиснути цей важіль!
– А раптом усе тоді злетить у повітря? – несміливо заперечила Оксана.
– Це чудово! – вигукнув, забувши про небезпеку, блакитний вітер. – Що може бути прекрасніше, ніж політ у повітрі?!
– Ти як маленька дитина! – сплеснула руками дівчинка. – Адже не всі можуть літати в повітрі, й не для всіх це чудово!
Вітер хотів щось заперечити, але Славко його перебив:
– Ризикнемо! Охоронці стоять біля входу, значить, усередині нікого немає. Ходімо, тільки обережно!
І вони, скрадаючись попід стінами, почали шукати вхід. Він виявився зовсім поруч і зачинявся легкими дверима, бо місце було пустельне і, крім охоронців-нетів, тут ніколи нікого не було.
На пульті, як і раніше, спалахували лампочки. Тільки чорний важіль похмуро поблискував серед різнокольорових шестерень і ручок.
– Що б він міг означати? – розмірковуючи вголос, помацав скло Славко.
– Як по правді, я боюся, – зізналася Оксана. – А раптом станеться щось жахливе?
Вітер оглянув прозору коробочку й запропонував:
– А ось я спробую!
І відразу ж прозорий ковпак неначе сам запурхав у повітрі. Без ковпака важіль здавався тепер особливо зловісним. Славко простягнув до нього руку.
– Стій! – пролунав грізний наказ.
До приміщення, штовхаючи один одного, забігли нети.