До дому!

– А в мене крила виросли! – Тишко ворухнув двома довгастими плавцями, які з’явилися з боків, і вони відкрилися, обернувшись двома блідо-зеленими віялами. Він обертав голову то праворуч, то ліворуч, і вигляд у нього був розгублений і задоволений.

– Ви, певне, жартуєте? – суворо запитав вітер вірних слуг.

– Нітрохи! – виструнчившись, відказали вони. – Ми можемо зробити тільки те, що ти нам накажеш. Як цей міст, наприклад.

Усі вони стояли біля мосту, що його за однісіньку мить збудували вірні слуги. Гарний він був, барвистий, неначе веселка. Один кінець розпочинався біля самісіньких їхніх ніг, а другий ішов удалечінь, і за білястим туманом його не було видно. Там, далеко, був дім Оксани та Славка.

– Ну, прощавайте, – зітхнув Славко й підняв руку.

– Прощавайте, – Оксана сумно всміхнулася.

Світило сонце, чутно було, як у саду щебечуть соловейки.

– Дивні у вас соловейки, – зауважив вітер, – їм-бо треба ввечері співати.

– Вони проводжають наших гостей, – тихо пояснив грізний Дра, обіймаючи дракониху, що з такої нагоди наділа нове намисто з гладеньких морських камінчиків.

Тишко тер лапою очі.

– Пісок потрапив, – винувато казав він.

Ніяково рипів помальований білими і червоними смугами паркан. Дракониха подобрішала, тож постаралася, щоб він мав гарний вигляд.

– А я, може, до вас і загляну, – намагаючись здаватися безтурботним, заявив вітер. Він підморгнув Славкові й запитав із сумною усмішкою: – Сумувати – це що?

І діти попрямували мостом.

Їм здавалося, ніби він погойдується і пливе назад. Коли Оксана озирнулася, то побачила, що кінець мосту, звідки вони почали щойно свій шлях, зник у густому тумані. Вона хотіла сказати про це Славкові, але не змогла – заважав клубок у горлі. Виявляється, непросто розлучатися з друзями. Попереду стало видно знайому вулицю.

– Диви-но, наш дім! – закричав Славко.

– А старого будинку вже немає, – зауважила Оксана.

Справді, на місці старого будинку, де вони знайшли оті таємничі двері, уже був рівний майданчик. Біля нього височіла купка цегли, метушилися робітники.

– Знаєш, Оксанко, – сумно сказав Славко, – таж нам і не повірять, що ми з тобою бачили нетів, данів, драконів…

– Ну, про драконів повірять, – усміхнулася Оксана й полізла до кишеньки, заколотої шпилькою. До тієї самої, де часом зберігалися різні цінності. Дістала щось і простягнула Славкові.

На долоні в неї лежав молочний зуб дракона Тишка.

Попередній пост

Чарівний капелюх

А капелюх справді виявився чарівним! Вітер упав з лави додолу та й сидів там нерухомо. ... Читати далі