Спілкування про стан почуттів (закінчення)

Що не людина – то інший погляд

Ще одне важливе питання – це можлива багатозначність тієї самої інформації. Кілька осіб, які спостерігають за тією самою сценою, сприймають її цілком по-іншому. Наприклад, чоловік і дружина побачили автомобільну аварію – зіткнення. Через деякий час розмовлятимуть про це. Дружина, поза сумнівом, до найдрібніших деталей запам’ятає все, що стосуватиметься людей (особливо постраждалих), а чоловік ліпше пам’ятатиме зовнішні обставини (хто був винен, наскільки було пошкоджено автомобілі й, навіть, їхні марки). Жінка, якщо б її запитати про марки автомобілів, безперечно, обурилась би й сказала: “Як можна дивитися на марку автомобіля, якщо в аварії постраждали люди?” Не маю наміру вдаватися в міркування, хто “ліпший” й чий погляд правильніший. Хочу лише продемонструвати, що ці погляди просто інші, відмінні. Одна інформація, але різне її трактування. Це стосується й слухання лекцій чи висловлювань. Тому подальші дискусії типу “Адже він чітко це сказав” або “Неправда, він сказав щось зовсім інше” не мають жодного сенсу. Зате в такому випадку варто було би сказати: “Я зрозумів це так”, “А я зовсім інакше”. Можна висловити подив з приводу того, як інша особа інтерпретує почуте, але не сваритися через це. Слід пам’ятати, що щире виявлення своїх почуттів – це важливе правило спілкування, яке завжди справджується. Дотримуючись його, ніколи не почуєте у свою адресу звинувачення в тому, що Ви обманюєте, а щонайбільше можете зіткнутися зі здивуванням, що з Вашого боку ситуація виглядає по-іншому. Кожен має право розуміти по-своєму й – навіть більше – робить це, керуючись власними образами, досвідом, знаннями й сьогочасним станом почуттів. Ніхто з нас не вільний від цього. У міжлюдських стосунках було би набагато менше напружених ситуацій, якби ми визнали, що кожна людина має право на власне трактування дійсности, яку сприймає за посередництвом своїх чуттів. Увага: кажу тут про толерантність до індивідуального розуміння навколишнього світу, але повністю відмежовуюся від морального релятивізму індивідума й суб’єктивізму. Живучи в певному суспільстві, ми всі мусимо (навіть до кінця не розуміючи всього) дотримуватися правил (не лише моральних), які обумовлюють функціонування цієї спільноти. Звичайно, що, крім встановлених правових норм, які регулюють поведінку людей у соціумі, є й об’єктивні та позачасові засади, які випливають з природного права й котрих не можна порушувати навіть з “дозволу” закону, котрий встановили люди.

Правила доброї розмови

Повернімося до спілкування між особами. Вважаю, що варто назвати головні правила, такий собі “практичний рецепт доброї розмови”. Ось вони:

  1. Не можна розмовляти, коли відчуваєш гнів. Це завжди має погані наслідки.
  2. Розмовляти треба лише тоді, коли обидві сторони готові до цього й погоджуються на розмову.
  3. Треба організовувати й підготувати “місце події”: сісти за стіл один навпроти одного, вимкнути телевізор, радіо, телефон, можна погасити світло й запалити свічки.
  4. Слід забезпечити інтимність (щоб не було свідків чи побоювань, що вас хтось підслуховує).
  5. Співрозмовники повинні знати, що в них є час одне для одного, що можуть розмовляти без поспіху й часових обмежень.
  6. Треба розмовляти про себе, про свої відчуття й емоції, уникаючи оціночних суджень про іншого співрозмовника (“бо ти завжди”, “знову”, “як звичайно”, “бо ти взагалі” тощо).
  7. Слід уникати висловлювань, які можуть емоційно зранити, не торкатися тих справ, на які співрозмовник не може вплинути, (наприклад, подій минулого, родини й, особливо, батьків, тещі й тестя, якоїсь неповноцінности чи фізичних характеристик).
  8. Потрібно використовувати багатогранний спосіб передачі відомостей, тобто говорити не лише про погані речі, які слід виправити, а й показувати їх у контексті вдячности за все, що є доброго.
  9. Наприкінці розмови треба прийняти рішення – зобов’язання на найближче майбутнє: за чим першочергово стежитиме чоловік з огляду на дружину (а отже, з любови до неї), а за чим – дружина з огляду на чоловіка.

Якби ми сумлінно дотримувалися цього, то наші подружжя ставали би щоразу прекраснішими, міцнішими, вірнішими, безпечнішими й панувало б у них чимраз більше співпричастя осіб, що й повинно бути природним плодом доброго спілкування.

Наука казати “люблю”

Окрему проблему становить уміння (чи, радше, його відсутність) проявляти назовні свої почуття. У цій сфері жінки є експертами, а чоловікам притаманний вроджений антиталант, додатково поглиблений негативним впливом на них сучасної культури, яка просто-таки калічить їх. Але подібно, як неграмотну людину можна навчити писати, так і чоловіка можна навчити виражати словами, а також за допомогою засобів безсловесного спілкування свої добрі почуття до дружини. Це потребує, так, як навчання письма, тривалого вправляння й сумлінної участи як учня, так і вчителя.

На запитання дружини “Чи ти мене любиш?” ненавчений чоловік неохоче відповість: “Адже я вже це тобі казав”. Повправлявшись кілька років, він, однак, нарешті з посмішкою (щирою, а не штучною) зможе промовити: “Люба, я якраз хотів тобі це сказати. Звичайно, що люблю, до того ж дедалі більше”. Переконую жінок, щоби не чекати (можливо, марно) ціле життя, поки чоловік, без жодної причини, принесе їм квіти, а навчити його робити це. Щоправда, до такого вчинку чоловіка підштовхуватиме не внутрішній примус, тобто думка про те, що мусить подарувати дружині квіти, а щире бажання зробити їй приємність, якщо, як вона каже, для неї це настільки важливо. Вмійте, дорогі жінки, цією щирістю чоловіка тішитися й… задовольнятися.

Може, звичайно ж, трапитися, що чоловікові сподобається піклуватися про емоції дружини, й він сам почне виявляти свої добрі почуття до неї, а також вигадуватиме способи, як дружині продемонструвати їх, як зробити їй приємність. Однак, це вже вищий пілотаж. Бажаю всім жінкам, щоб їхні чоловіки досягли цієї найвищої межі, однак, нагадую, що закінченню вищої школи мусить передувати копітка праця, спрямована на те, щоби навчити чоловіка читати й писати.