Коаленятко в лісі

Перші дні в лісі

Коаленятко не змогло сповна натішитися свіжим зеленим смаком свободи. Воно дуже хвилювалося за маму і сумувало за нею. А ще в нього страшенно болів животик – так сильно, що воно навіть не здужало гратися зі своїми названими братиком і сестричкою бурими ведмежатками.

– Це все від сухої зоопаркової їжі, – сказала бабуня-їжачиха і прописала коаленяткові три дні поспіль нічого не їсти, лише пити чисту джерельну воду.

Потому їжачиха приготувала для коаленятка цілющий відвар із подорожника, нагідок, звіробою, ромашки й кульбаби.

– Щоб ти за тиждень на ряст виліз, – побажала колюча знахарка евкаліптовому ведмежаткові.

І дійсно, на чудодійних травах коаленятко за сім днів повністю одужало. Його більше не турбував животик. Та й кігтики стали гострішими, а хутро густішим.

– Коли міцно стоїш на ногах – час братися до роботи! – закликав тато-бурий-ведмідь: він страшенно не любив лінюхів.

Солодка і гірка лісова наука

– Завдання на сьогодні, – пробасив тато-бурий-ведмідь, – назбирати дванадцять кошиків суниці.

Двоє бурих і одне сіре ведмежатка слухняно кивнули голівками.

– А які вони, ті суниці? – стиха звернулося до своєї названої сестрички коаленятко.

– Хіба ти не знаєш? – здивувалася вона.

– Ні, – зітхнуло коаленятко. – У нашій клітці в зоопарку не було суниць.

– Тоді гайда до суничної галявини, я тобі покажу! – пообіцяла названа сестричка.

– Ось так розгортаєш листочки, ось так обережно зриваєш червоні ягідки, – пояснювали евкаліптовому ведмежаткові його бурі друзі.

– А ці суниці їстівні? – поцікавилося коаленятко.

– Ще б пак! – розсміялися у відповідь бурі ведмежатка. – Ти лишень скуштуй!

Коаленятко несміливо поклало до ротика червону ягідку.

– Яка солодка! – вигукнуло воно, примружившись від задоволення.

З’ївши ще кілька червоних суничин, коаленятко запитало:

– А зелені ягідки зривати?

– Ні, вони ще не дозріли! – засміялися бурі ведмежатка. – Ми по них за кілька днів прийдемо, коли сонечко їх підрум’янить.

Троє ведмедиків заходилися збирати запашні достиглі суниці в шість лапок. Могло здатися, що їхні кошики діряві, бо вони ніяк не наповнювалися, хоча ведмежатка зривали ягідки не зупиняючись. Насправді з кошиками все було гаразд, просто більшість солодких ягідок опинялися у ведмежачих ротиках. Та коли малята наласувалися смачнючими плодами, вони швидко виконали завдання, яке дав їм тато-бурий-ведмідь. Якщо дотримуватися точності, то слід визнати, що коаленятко зібрало вдвічі менше ягід, ніж кожен із його названих родичів: бурі ведмедики легко встигали наповнити по два кошики, поки коаленятко, геть засапавшись, назбирувало один. Сіре ведмежатко прикро соромилося, що меншенька за нього названа сестричка вправніша в роботі.

– Нічого, незабаром ти наздоженеш нас, – підбадьорив коаленятко його бурий братик. – Ми ж уже не перший раз по суницю ходимо, а ти тільки почав учитися.

Коли ведмежатка віддали мамі-бурій-ведмедиці зібрану суницю, вона похвалила їх:

– Молодці, спілі ягідки вибрали, повносонячні! Ось ми їх висушимо, а восени та взимку всіх наших друзів і сусідів підгодовуватимемо вітамінами.

Наступного дня коаленятко навчалося в бурих ведмедиків збирати лісову малину, а потому – ожину. За тиждень напружених тренувань воно вже майже встигало за своїми названими братиком і сестричкою.

– Сьогодні йдемо по мед, – пробасив уранці тато-бурий-ведмідь.

Бурі ведмежатка миттю зібралися.

– Мед іще солодший, ніж суниці, малина чи ожина! – з ентузіазмом пояснили вони коаленяткові.

Тато-бурий-ведмідь привів дітлахів до великої липи, у дуплі якої жили лісові бджоли. Евкаліптовому ведмедику кортіло показати усім, що він вже сповна опанував навички лазіння по деревах, і рвонув нагору поперед усіх.

– Стій! – загукали до нього бурі ведмежатка. – Зачекай на татка! Зупинися! Стій!

Коаленятко подумало, що друзі хочуть наздогнати його, і не зважило на їхній заклик. Воно швидко дісталося дупла і зазирнуло всередину. Сіре ведмежатко не встигло отямитися, як бджоли обліпили його з голови до ніг.

– Ой! – звискнуло воно від болю, коли бджоли, захищаючись, почали його жалити. – Ой-ой-ой!

Коаленятко не втрималося на липовій гілці і гепнулося додолу, набивши добрячу гулю на лобі.

– Боляче! Боляче! – кричало воно, а бджоли продовжували шпигати його своїми жалами. – Звільніть мене від бджіл! – благально заголосило коаленятко.

– Мерщій до озера! – скомандував тато-бурий-ведмідь і швидко пішов до водойми, показуючи коаленяткові дорогу.

– Чому ти нас не послухав?! Чому поперед татка на липу подерся? – із докором запитували бурі друзі сірого ведмедика, з якого цівочками стікала рятівна вода. – До лісових бджіл не можна просто так наближатися. Наш татко слово до них знає і чарівний ліщиновий прутик має, щоб в їхні двері постукати.

– Я хотів, щоб ви побачили, що я вже не зоопарковий невмійко, а вправний лісовий ведмідь, – схлипував присоромлений евкаліптовий ведмедик.

– Ну що ж, ходімо додому, – пробасив тато-бурий-ведмідь. – Сьогодні меду не буде, бо бджоли дуже розлючені таким безцеремонним утручанням в їхній дім.

Ведмеді швидко покрокували до барлогу. Спершу коаленятко поспівало за всіма, а потім почало відставати, бо бджолині укуси дуже свербіли. Воно присіло на пеньочок, щоб почухати собі спинку та животик, і раптом із жахом зрозуміло, що перестало бачити. “Що це зі мною? – майже з відчаєм подумало евкаліптове ведмежатко. – Невже я осліпло?!”

– Заждіть, – сказала татові і братику маленька бура ведмедиця, обернувшись назад, – коаленятко десь відстало.

Усі троє трохи почекали на сіре ведмежатко, а коли воно за кілька хвилин їх не наздогнало, пішли назад його шукати. Побачивши когось скоцюрбленого на пеньочку, бурі ведмеді не одразу впізнали в ньому коаленятко: так у нього все розпухло. Тато-бурий-ведмідь узяв пожаленого страждальця на плечі і поніс додому, хоча й дуже сердився на нього за непослух.

– Пий, пий! – подавала чашку з кульбабовим соком мама-бура-ведмедиця.

– Не можу, – відмахувалося коаленятко, – цей сік такий гіркучий!

– Гіркий та від бджолиних укусів помічний, – наполегливо напувала сіре ведмежатко мама-бура-ведмедиця, – ковтай. Тобі легше стане: тільце буде не так чухатися, набряки спадуть і очка відкриються.

– Отож так, сину, буває солодко вчитися, а буває і гірко, – промовив тато-бурий-ведмідь, подаючи коаленяткові води, щоб запити кульбабовий сік.

Боротьба сподівання й безнадії

Отак і минали коаленяткові дні на зеленій свободі: у наполегливому навчанні того, що повинен був уміти справжній ведмідь. За місяць сіре ведмежатко вже могло самостійно гарно орієнтуватися в лісі, знаходити потрібну стежку, відрізняти їстівні гриби від отруйних, збирати шипшину і барбарис. Йому дуже подобалося серед дубів, лип, грабів, беріз і кленів, хоча жодне з цих дерев не пахло йому так приємно, як рідний евкаліпт.

Коаленяткові жилося дуже добре серед названої родини бурих ведмедів, однак йому палко хотілося, щоб його рідна сім’я знову була вкупі: тато-коала, мама-коала і він у своєму світлому евкаліптовому будиночку.

Ні про тата, ні про маму коаленятко не мало жодних новин.

Ігуана, із якою сіре ведмежатко підтримувало зв’язок через горобчика і яку вилікувала від застуди своїми чарівничими травами бабуня-їжачиха, порадила набратися терпіння й чекати. Зелена ящірка була певна, що миршавий чоловічок із кейсом із страусиної шкіри поверне маму-коалу Вігамарові, бо він хотів дитинча, а не дорослу самицю. Отоді можна буде спробувати вдруге звільнити сіру ведмедицю.

Та час ішов, не так повільно, як у псевдо-еко-зоопарку, а все ж неспішно, обнадійливих звісток не було, і коаленяткові дедалі тужливіше ставало на серці. Евкаліптове ведмежатко почало страшитися, що Вігамарів клієнт вирішив залишив маму-коалу собі, і воно більше ніколи не зможе до неї пригорнутися.

“Ні, ні, – казало воно само собі. – Так не можна думати! Я неодмінно побачу своїх маму і тата, і ми всі знову будемо разом!”