Іноді трапляються похмурі дні. Це закон природи. У такі дні заплутуються шнурки, з’являється пінка в какао, а в садочку на сніданок – сирна запіканка. Похмурi дні бувають у всіх: у бабусь підгоряють пироги і розпускається плетиво. Мами з татами спізнюються на роботу, і навіть світлофори відмовляються вмикати зелене світло. В один із таких днів я й знайшов під ліжком Слона.
Взагалі-то, під ліжком я шукав не його, а зниклу шкарпетку. Шкарпетки губляться – це ще один закон природи, і на те нема ради. Подумайте самі – якщо на шкарпетках вишита гоночна автівка, вертоліт або там ракета якась, то нема нічого дивного в тому, що по якомусь часі одна з них помчить вдалину в пошуках пригод. Ось так! Я довго намагався втовкмачити цей закон природи Бабусі, але вона чомусь вперто й далі називає його «неподобством» і «безглуздям». Хоча на моїх сьогоднішніх свіжозагублених шкарпетках красувалася черепашка, тож, можливо, Бабуся все-таки здалася і вирішила підстрахуватися.
Втім і це не допомогло: варто було мені на хвильку відвернутися перевірити солдатиків, як із двох нових шкарпеток з биркою залишилась на ліжку тільки одна, що сиротливо згорнулася на ковдрі.
Правду кажучи, я й сам не очікував від черепашки такої спритності!
На батьківських зборах у садочку Бабусі сказали, що в мене «багата уява». Швидко й багато уявивши, що скаже Ба із приводу черепашки-втікачки, я відразу кинувся в погоню за нею під ліжко. Там було темно і, як завжди, цікаво: наприклад, знайшовся мій паровоз, який давно відбув до Африки, і качан від яблука. Черепашок не спостерігалося.
Пошарудівши для порядку руками по підлозі й потривоживши поклади крихт від печива, я вже зовсім було зібрався дати задній хід, як раптом:
– А-а-апчхи – протрубив хтось із дальнього кутка, і тої ж миті перед моїм носом розчахнулися і вп’ялися в мене двоє круглих очей. Розчахнулися і знову замружилися.
Я зовсім не злякався (тому що я дуже хоробрий і взагалі ніколи не боюся) і чемно запитав у темряву:
– А-а-а-а! Вих-х-хто?!
– Шкарпетка дитяча… – пробубнів хтось у ніс.
– Я-я-яка шкарпетка? – не зрозумів я.
– Артикул № 4506… склад: бавовна, по-лі-естер, е-ла-стан… рекомендоване прання при 30 градусах… – злякано по складах забубоніли у відповідь.
Нічого не розуміючи, я простягнув руку і справді намацав щось схоже на шкарпетку. Вирішивши, що втікати від окатого чудовиська, яке вміє розмовляти, краще зі шкарпеткою, ніж із порожніми руками, я смикнув дужче й почав щосили просуватися попою на волю.
– Не відбі-і-і-ілюва-а-а-а-ати! – заверещав хтось від болю. Цієї миті я випустив шкарпетку і нарешті виповз із-під ліжка. Щось грюкнуло, хрюкнуло й мене чимсь привалило. Так я зустрів Слона.
* * *
Далі було те, що Бабуся називає «німа сцена», – це коли нічого не зрозуміло, але всі уважно одне на одного дивляться і старанно мовчать.
Переконавшись, що мене не збираються пожирати, я розплющив очі. (Не подумайте, що я замружився від страху – ви ж пам’ятаєте, що я ніколи не боюся, ні крапельки!) На мені сидів хтось добренько натоптаний, фіолетовий і підозріло схожий на слона, якби тільки не його ніс у черепашку. Черепашка була схожа на черепашку й теж підозріло мені когось нагадувала. З рота цього фіолетового типа стирчала неабияк пожована бирка від шкарпетки.
Остаточно визнавши в черепашці свою шкарпетку-втікачку, я простягнув руку і знову спробував смикнути: зрештою, як я вже помітив, пожирати мене не збиралися, а от від Бабусі могло й перепасти.
– Агов, легше, пуголовку! Це на мені росте, взагалі-то! – відразу вереснуло у відповідь.
– В-вибачте, мені трішки здалося, що це моя шкарпетка, – спробував загладити незручність я, навіть пропустивши повз вуха нешанобливого «пуголовка».
– Ну так це вона і є, не сумнівайся, – бадьоро запевнив мене фіолетовий тип.
– А… а… вона мені, взагалі-то, дуже потрібна, ну просто дуже… – зробив ще одну спробу я.
– Чудово тебе розумію, мені вона теж дуже потрібна – для маскування, – довірливо повідомив Слон.
Цієї миті я здогадався, що, як казала Бабуся, «ситуація зайшла в глухий кут». Пригадавши все, чого мене вчили дорослі, я дипломатично запропонував:
– А може, поміняймося?
Слон явно зацікавився:
– Ватрушки є? Пиріг? Булки?
Тут я зовсім розгубився: я ж думав запропонувати йому одну зі своїх інших самотніх шкарпеток або в крайньому разі свіжознайдений під ліжком паровозик.
– Н-немає… – ледве чутно відгукнувся я.
– Що, зовсім нічого?
– Ну… – помізкував я, – є батон… «Обідній», тато вчора ввечері приніс.
Слон скрушно похитав головою. І всім своїм виглядом дав зрозуміти, що такі пропозиції для нього просто образливі. Він відвернувся, явно збираючись знову зникнути під ліжком.
Стало ясно, що шкарпетки мені не бачити. За загублену й ще навіть жодного разу не одягану шкарпетку й запізнення в садок (а з усіма цими пошуками я добряче затримався) нічого радісного найближчим часом не очікувалося, не кажучи вже про ватрушки й пироги. У розпачі я прошептав:
– Оце вже Бабуся буде лаятися…
Слон завмер, не дійшовши до ліжка, і розгорнув вухо в мій бік:
– Що ти кажеш?.. Лаятися?
– Ага, – гірко зітхнув я.
– Дуже? – напружено уточнив Слон.
– Просто тайфун, – гірко підтвердив я.
Тут Слон різко розвернувся, стягнув із хобота шкарпетку й недбало простягнув її мені.
– A… як же маскування? – не вірячи своєму щастю й водночас натягаючи злощасну шкарпетку, запитав я.
– Та так… потреба тимчасово відпала… – буркнув Слон старанно знудьгованим тоном. – Так що там у тебе за батон?