Цього сонячного травневого ранку Захар залюбки збирався в дитсадок. Тому що сьогодні вони всією групою їхали в зоопарк. Коли нарешті скінчили з приготуваннями, всі діти посідали в автобус та вирушили до зоопарку.
– Діти, – почала вихователька Зоя Федорівна, – я хочу, щоб ви сьогодні не тільки подивилися на різних тварин і птахів, а ще й поспостерігали за ними. Які в них звички, які особливості. А на зворотному шляху ми обговоримо те, що побачили. Тому будьте уважними й підготуйте розповідь про тварину, яка вам найбільше сподобалася.
Біля воріт зоопарку вихователька попросила всіх вишикуватися парами, і вони пішли знайомитися зі звірами.
– Погляньте, це лама, – сказала Зоя Федорівна.
Лама уважно подивилася на дітей, обережно взяла простягнуту морквинку та ще раз уважно всіх огледіла.
«Цікаво, – подумав Захар, – лама схожа на Зою Федорівну. Вона так само уважно дивиться і схиляє голову набік».
Далі вони побачили очкового ведмедя, і Захар «признав» у ньому дідуся. Ведмідь не поспішаючи пересувався по вольєру. Його чорно-коричневе хутро, як дідусеве волосся, і білі кола навколо очей так схожі на нові дідусеві окуляри! Хлопчикові на хвилинку здалося, що ведмідь зараз скаже дідусевим голосом: «Захаре, припини пустувати», але, звичайно, ведмідь мовчав.
Далі діти побачили павича. Захар, дивлячись на яскравий і пишний хвіст птаха, одразу вирішив, що він схожий на Аллочку Дудіну, дівчинку з його групи.
– Усі дівчатка – як павичі, – сказав він. – Постійно прикрашають себе бантиками та шпильками.
– А отут ти неправий, – зауважила Зоя Федорівна. – У павичів красивий хвіст дістається хлопчикам.
Діти дуже здивувалися, а Захар промовчав. Що тут скажеш?
«Єнот-полоскун» – прочитали діти, прямуючи далі. І на підтвердження своєї назви, один з них почав ополіскувати корінець, який дістав з-під корча.
«Точнісінько, як моя бабуся, – подумав Захар. – Вона так само робила, коли прала мою футболку, заляпану варенням».
Підійшли до величезної клітки з гієнами. Вони нічим не відрізнялися від звичайних собак. От тільки не гавкали, а «сміялися».
«Ну, ці гієни, – це наша група. Так само бігають один за одним і сміються дуже схоже».
Так вони ходили від клітки до клітки. Діти бачили красиву руду лисицю з пухнастим хвостом. Захару вона нагадала сусідську дівчинку. Така ж руда та з гострим носом. Бачили зграю білих вовків. От тільки вовки ні на кого не були схожі. Вони були сумними і навіть, як здалося Захарові, трохи злими. «Добре, що в мене немає таких знайомих. Бо з ними і дружити страшно».
«А пінгвіни – просто як мій тато й дядько Сергій, коли вони на свято збиралися. У таких самих чорних костюмах і білих сорочках», – вирішив Захар, дивлячись як пінгвіни біжать уздовж вольєра.
Та от діти дійшли до клітки з левами. Красиві, великі тварини лежали на каменях і ліниво спостерігали за навколишнім світом.
– Лев – це цар звірів, – сказала Зоя Федорівна. – Він дуже сильний і хоробрий.
«От би й мені бути схожим на лева. Щоб усі мене поважали й захоплювалися мною», – мріяв Захар.
Наприкінці екскурсії діти підійшли до клітки з мавпами. Їх було дуже багато. Вони стрибали, хапалися за пруття решітки, гойдалися на колесі, яке висіло на гілці, і видиралися на дерева. Безлад був неймовірний.
Захар подивився на них, а потім відвернувся, збираючись іти далі. Але раптом він відчув, що з голови в нього злетіла кепка. Він нахилився, щоб її підняти. От тільки на землі її не було. Хлопчик пильно обдивився довкола. «Дивно, куди кепка поділася?» І тут він побачив, що одна з мавп сидить у його кепці.
– Ану віддай негайно! – закричав він і потрусив кулаком у повітрі. Мавпа уважно на нього подивилась і теж помахала лапою.
– Ти ще й кривлятися здумала? – розізлився Захар і сунув руку в клітку, намагаючись упіймати забіяку. Звісно, нічого в нього не вийшло. Мавпа відскакувала й наче навмисне дражнила хлопчика. Захар бігав навколо вольєра, чіплявся за прути, зіскакував і починав спочатку. Навколо клітки зібралася вся група. Діти почали сміятися, а хтось навіть сказав:
– Незрозуміло, з якого боку мавпа, з того чи цього?
Тут підійшла вихователька і сказала:
– Захаре, так ти нічого не доб’єшся. Мавпи дуже розумні і спритні. Тобі треба виміняти свою кепку на щось, що люблять ці тварини.
Захар замислився, а потім згадав, що мама йому із собою банан поклала. Він витяг його із рюкзака й показав мавпі.
Та навзаєм помахала кепкою. Потім Захар обережно наблизився до клітки і простягнув банан. Тварина так само просунула за ґратки кепку.
У той самий момент, коли мавпа хотіла взяти банан, Захар вихопив кепку і швидко відсмикнув обидві руки. Мавпа залишилася ні з чим.
– Ха-ха-ха, – закричав Захар, – ти що, думала, що розумніша за мене? А от і ні, а от і ні! – Хлопчик почав пританцьовувати біля вольєра. Він обернувся до дітей, сподіваючись, що ті радіють разом з ним. Але ніхто чомусь не посміхався.
– Захаре, ти не правий, – сказав Боря. – Ти пообіцяв віддати мавпі банан, а потім схитрував.
– Але ж вона теж хитрощами мою кепку забрала. І банан у мене всього один, мені його теж хочеться.
– Захаре, ти людина. Ти тим і відрізняєшся від мавпи, що завжди повинен виконувати обіцяне, – не вгавав Борис. – А банан мама тобі ще купить.
Захар на хвилинку замислився.
– Так, мабуть, ти правий, – погодився він, підійшов до клітки і простягнув обіцяні ласощі мавпі. Та, зістрибнувши з гілки, схопила банан і спритно видерлася назад. От тільки їсти його не починала. Вона уважно подивилася на хлопчиків і ніби кивнула на знак подяки. Потім розламала банан навпіл і пригостила сусідку-мавпочку.
Борис же витяг з рюкзака печиво й, відламавши, віддав половину Захарові.
Усю зворотну дорогу діти обговорювали побачене. Хтось захоплено згадував гриву лева, хтось кількість зубів у крокодила, а хтось хотів таке убрання, як хвіст павича.
– Ну що, діти, – перервала загальний гомін Зоя Федорівна, – сподобалось вам у зоопарку?
– Так! – закричали діти дружно. – Дуже сподобалось.
– Тоді розкажіть, хто на кого хотів би бути схожим. От ти, Захаре, на кого?
– Я поки що схожий на мавпу, але намагатимуся стати левом, – відповів Захар.
– Я думаю, тобі вдасться, – посміхнулася вихователька. – Мавпи дуже розумні тварини. Ми всі на них схожі. І школа, і садок намагаються виховати з вас людей, але і ви постарайтеся самі.