Вероніка

Одного разу, коли в мами Захара був день народження, у гості приїхали тітонька Таня та Вероніка. Тітонька Таня – це мамина сестра, а Вероніка – її чотирирічна дочка. Вони живуть дуже далеко й тому нечасто приїжджають. От і сталося так, що тітоньку Таню Захар бачив, коли був зовсім маленьким, і тому погано її пам’ятав. А з Веронікою й зовсім був незнайомий. Мама з нетерпінням чекала гостей. І вже за два тижні до зустрічі із захватом розповідала Захарові про зустріч з Веронікою. Про те, яка вона красива, розумна і слухняна дівчинка. Як їм весело буде разом гратися. Навіть красиву ляльку племінниці купила, хоча до її дня народження було далеко. Захара, на відміну від його мами, зовсім не тішили ці розмови, а, навпаки, навіть дратували.

Тому, коли у двері подзвонили й мама сказала: «Нарешті приїхали. Захаре, іди відчиняй двері й зустрічай гостей», – хлопчик вчинив не дуже красиво. Він буркнув: «Відчиняйте самі!» – розвернувся й пішов у свою кімнату. Мама з татом здивовано перезирнулись. «Мабуть, засоромився», – спробував виправити ситуацію батько.

Захар сидів у своїй кімнаті й крізь зачинені двері чув радісний сміх батьків і тітоньки Тані. «Щось не чутно Вероніки, – подумав Захар, – може, не приїхала. Ото було б чудово. Не довелося б з нею панькатися й ділитися іграшками».

Але тут він почув мамин голос:

– Нікушо, ти вже така доросла й така красуня. Ходімо, я тебе із Захаром познайомлю.

Захар запанікував, заметушився по кімнаті, хотів сховатися, але зрозумів, що це безглуздо. Адже Ніка приїхала аж на два тижні. І навіть якби він сховався в шафі чи під ліжком, то два тижні ніяк не протримався б без води та їжі. Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Ніка. Пухкенька дівчинка з білим кучерявим волоссям, величезними очима та привітною посмішкою.

Захарові Ніка одразу не сподобалася. Він згадав мамині слова: «Нікушо, ти така доросла й така красива» – і подумав: «Нічого вона не красива й не доросла, а просто якесь біляве маля. І ще, мабуть, жахлива плаксійка, тому що всі дівчиська жахливі плаксійки».

І Захар вирішив подражнити Вероніку.

Мама пішла на кухню, залишивши дітей удвох.

– Привіт, – сказала дівчинка, – я Ніка.

– Нічка-полуничка, – сказав Захар і скорчив неприємну гримасу.

– Чому ти так кажеш? – спитала Ніка.

– Не твоє діло, як хочу, так і кажу, – огризнувся Захар.

– А я думала, ми подружимося, – сумно сказала дівчинка.

– Ще чого! Щоб я з плаксою дружив? Можна подумати, мені робити немає чого, – сказав Захар і знову додав: «Нічка-суничка».

Засмучена дівчинка вийшла з кімнати.

«Усе, мабуть, побігла мамам жалітися». Захар вирішив, що зараз прийдуть батьки й почнуть соромити його, казати, що Ніка гостя, що вона маленька і треба з нею дружити. Але нічого такого не сталося. З цікавості Захар побіг на кухню, подивитися, що робить Ніка. Вона пила чай з цукерками й розглядала його альбом з наліпками.

«Отже, не пожалілася», – подумав хлопчик. Мами кудись вийшли, і він вихопив альбом з рук Ніки. Ще й так невдало, що перекинув на дівчинку чашку з чаєм. Чашка з гуркотом звалилася на підлогу й розкололася на дві частини.

«От ускочив! – подумав Захар. – Тепер точно поскаржиться». Мама і тітонька Таня вбігли на кухню.

– Що сталося? – хором спитали вони.

– Вибачте, я випадково зачепила чашку, і вона розбилася, – відповіла дівчинка.

– Ніко, ти вже не маленька, треба бути акуратнішою. Ти могла обваритися окропом, – сварила Вероніку мама. А Захарові стало соромно й неприємно, що він наробив шкоди, а Ніка не поскаржилася й усю провину на себе взяла.

Проте він навіть не подумав вибачатися, а навпаки, вирішив, хоч би що там було, довести гостю до сліз. І тим самим ствердити, що всі дівчиська – плаксійки. Він почав навмисно ображати Вероніку: зачиняв у коморі й вимикав світло, смикав за волосся, дражнив, вигадував дошкульні прізвиська, малював фломастерами на її кофтинці та штовхав.

Але результат був той самий: дівчинка стійко брала всю провину на себе й не плакала. Тітонька Таня сварила дочку, казала, що вона стала занадто балуваною, і ставила за взірець слухняного Захара. А мама Захара, навпаки, жаліла і захищала племінницю.

Якось Вероніка, Захар і тато пішли в магазин. Кожен вирушив на пошуки вподобаної книжки. Тато із Захаром визначилися з вибором легко і вже готові були оплачувати покупку, а от Вероніка розгубилася від такої кількості книжок і ніяк не могла визначитися. Вона загубилася десь між стелажами. Тут татові зателефонували й терміново викликали на роботу. Тато взяв Захара за руку, заплатив за книжки й поспішив до виходу, зовсім забувши про Вероніку. Захар знав, що Ніка залишилася в магазині сама, і в глибині душі радів, уявляючи, що тепер вона точно розрюмсається.

А потім уявив, як усі сваритимуть тата. Як мама і тітонька Таня плакатимуть. А все через що? Через його прагнення подивитися, як плаче дівчисько? Він смикнув тата за рукав і тихенько сказав:

– Тату, ми Ніку забули.

Тато побілів як стіна.

– Як же це? – прошепотів він. – Біжімо швидше.

У магазині вони знайшли Вероніку на тому самому місці. Дівчинка вибирала книгу й навіть не помітила, що її залишили.

Усі повернулися додому, і тато розповів про цей випадок. Тітонька Таня подякувала Захарові, а мама сказала, що дуже ним пишається і любить його понад усе на світі.

– А я вважав, що ти Ніку більше, ніж мене любиш. Ти з нею така лагідна. Ніколи її не свариш. Навіть ляльку он яку гарну подарувала. А мені машинку не захотіла.

– Дурнику, – сказала мама. – Ніку я люблю, бо вона моя племінниця. Не лаю її, тому що в неї є своя мама, щоб виховувати. Ляльку купила їй, тому що бачу її дуже рідко, і мені хочеться її порадувати. А тобі машинку не взяла, тому що раніше тобі подарували залізницю. І сварю тебе, бо я твоя мама і хочу, щоб ти виріс хорошою людиною. Люблю тебе сильно-сильно.

– Тоді… знаєш, – зізнався Захар, – це я псував Вероніччині речі й ображав її. І тепер мені дуже соромно.

Після такого зізнання стосунки між дітьми геть змінилися. Вони подружилися. Захар навіть плакав, коли настав час Ніці від’їжджати.

Звідтоді Захар зрозумів, що не всі дівчатка плакси. І що кожній людині потрібно дати шанс проявити себе. І, може бути, саме ця людина надалі виявиться твоїм найкращим другом.