Кімнатою літали величезні зухвалі мухи й заважали собачці Соні заснути. Соня відмахувалася від них і клацала зубами, та мухи не вгавали.
– Ну начувайтеся! – пригрозила їм Соня.
Вона пішла в передпокій і зняла з цвяха мухобійку. (Це така палка з ляпалкою, якою карають мух.)
Соня вирішила розпочати з кухні. Велика товста муха сиділа й почухувалася на склянці.
– Р-раз! – сказала собачка Соня. І товста муха з дзенькотом гепнулася на підлогу.
– Дв-ва! – сказала Соня. І муха разом з цукорницею звалилася під стіл.
Третя муха сиділа на портреті дідуся (не Сониного, звичайно, дідуся, а Івана Івановича, та Соні це теж не сподобалося).
– Тр-ри! – сказала собачка Соня.
Потім Соня сказала: «Чотири!»
Потім: «П’ять!»
Коли Соня сказала: «Шість!» – з роботи повернувся хазяїн.
– Це що таке? – здивувався він, угледівши розбиту склянку.
– Муха, – сказала собачка Соня.
– А це? – показав він на цукорницю.
– Теж муха, – сказала Соня.
– І це теж муха? – запитав Іван Іванович, піднімаючи з підлоги дідуся.
– І я трішки, – зізналася собачка Соня з-попід дивана.
– Ну ось і прибирай усе разом з мухами! – Іван Іванович приніс з ванної швабру (це така штукенція, якою вимітають з-попід дивана сміття та маленьких собачок) – і пішов гуляти сам.
«Несправедливо все-таки виходить, – думала Соня, підмітаючи підлогу. – Мух он скільки… а прибирати все мені самій!»