Рання весна

Коли я був маленьким, дуже любив ранньою весною, перед святом 8 Березня, разом із татом ходити на річечку, що протікала неподалік від нашого будинку. У неї з усіх міських заводів зливали стічні води, тому вона ніколи не замерзала, і з поверхні води взимку піднімалася пара. Навколо були пустирі, порослі вербою. Ми зрізали кілька гілочок, щоб до свята на них розпустилися «котики».

Тато розповідав, що ця канава з брудною водою колись була величезною рікою під назвою Либідь, і по ній плавали кораблі. Вдома ми поставили гілки у вазу з водою. Одного разу я стояв і дивився у вікно. За вікном йшов мокрий сніг, а на підвіконні стояла ваза з «котиками», що розпустилися. Я зірвав один. Він був такий м’який, ніжний і пухнастий, що я, незрозуміло навіщо, засунув його собі в ніс.

Потім зірвав ще один – і в іншу ніздрю. Але, коли я вирішив їх витягнути, виявилося, що зробити це самому неможливо. Я покликав на допомогу бабусю – вона ледь не знепритомніла. Терміново зателефонувала на роботу мамі.

Мама приїхала, і ми вирушили до травмпункту. Там чергувала тітонька-лікар, яка, дізнавшись у чому справа, розсміялася і пінцетом вмить вийняла обидва «котики»! Вже вдома мені сказали: «Ніколи так більше не роби!» А мені чомусь було весело.