Розділ тринадцятий

Ніхто б не помітив Людвіґа Чотирнадцятого, що лежав за великим замшілим каменем біля виходу з нори. А він, навпаки, бачив усе, як на долоні.

Що це жовтеньке покотилось ген там за кущиком? Невже це Тутта Карлсон? Людвіґ Чотирнадцятий примружився на осонні. Ні, то йому, певно, привиділось. Та й звідки їй тут узятись?

– Людвіґу, – цвенькнув тоненький голосочок. – Чи є тут десь Людвіґ Чотирнадцятий?

У Людвіґа Чотирнадцятого все похололо. Тато ж заборонив йому бачитися з Туттою Карлсон!

– Киш звідси, – зашипів він. – Будь ласка, повертайся додому!

– Чому ти такий непривітний? – жалібно пропищала Тутта Карлсон. – Хіба ти більше не мій друг?

– Звичайно, я твій друг! Тому й благаю тебе йти додому, – відказав Людвіґ Чотирнадцятий. – Мій тато не дозволяє нам грати разом. Якщо він нас заскочить, тобі дістанеться. Нащо ти сюди прийшла?

– Щоб вам не дісталось, – мовила Тутта Карлсон. – На вас насувається велика біда. Де ваша нора?

Як мав вчинити Людвіґ Чотирнадцятий?

– Тобі туди не можна, бо тебе з’їдять. Це лисяча нора, і курчатам туди – зась!

– Ану впусти мене негайно! – вигукнула Тутта Карлсон й тупнула лапкою. – Ти ж був у курнику, і ніхто тебе не з’їв. Невже ти не чуєш, що вони наближаються? Якщо мене тут побачать, ох і перепаде ж мені. Ану кажи, де вхід до нори?

– Біля замшілого каменя, – наважився врешті Людвіґ Чотирнадцятий.

Тутта Карлсон не стала далі слухати. Вона хутко залопотіла своїми маленькими крильцями й пурхнула повз Людвіґа.

У норі Ларсонів, під пагорбом, всуціль порослим ялівцем, життя йшло своїм звичаєм.

– Ідіть обідати, – залунав з кухні голос матусі Ларсон. – І розшукайте Людвіґа! Цей малий бешкетник десь подівся.

– Як там твій хвіст, Лабане? – поцікавився татусь Ларсон і насипав собі суничного джему з бляшанки.

– Болить, дуже болить, – пожалівся Лабан і задер кінчик хвоста, на який матуся Ларсон наклала чималий пластир. – Ось видужаю і провчу цих зарозумілих курок…

Лабан зненацька замовк.

– А ось і одна з них, – вигукнув він зловтішно і вказав лапою на двері. – Справжня жива курка прибилася до нашого лігва якраз на обід! Ціп-ціп! Просимо до столу чи на стіл!

У норі залягла напружена тиша. Татусь та матуся Ларсон витріщились на несподівану гостю. А лисенята аж роти пороззявляли від подиву.

– Дозвольте познайомити з моєю подругою Туттою Карлсон, – врешті порушив мовчання Людвіґ Чотирнадцятий.

– Тутта Карлсон, – повторив татусь Ларсон, і кінчик його носа аж почервонів від люті. – Хіба я не заборонив тобі грати з нею?

– А я й не збираюсь грати, – рішуче відповіла Тутта Карлсон замість Людвіґа. – Я прийшла вас врятувати.

– Маленьке курчатко хоче врятувати найхитрішу родину на весь ліс, – засміявся татусь Ларсон. – Скажи хоч від кого?

– А ви принюхайтесь! – звеліла Тутта Карлсон.

Усі лиси дружно позадирали носи й повели ними з боку в бік.

– Відчуваю собаку, – першою мовила матуся Ларсон.

– Це Максиміліан, – пояснила Тутта Карлсон. – А тепер прислухайтесь!

Усі лиси нашорошили вуха.

– Чую близенько кроки та голоси, – озвався татусь Ларсон.

– Це люди з нашої садиби, – пояснила Тутта Карлсон.

Татусь Ларсон захвилювався і припинив зубоскалити.

– Ану розповідай, що відбувається!

– Розпочалося полювання на лисів, – відповіла Тутта Карлсон.

Лисенята налякано запищали.

– Цитьте, – скомандував татусь Ларсон. – Годі пищати! Мене багато разів ловили, і нічого, бачте, я живий.

Проте було помітно, що він теж злякався.

– А чому люди влаштували полювання саме сьогодні? – поцікавився татусь Ларсон.

– Вони вважають, що навколо курника нишпорить багато лисів, – мовила Тутта Карлсон. – Перший лис завітав у старому капелюсі, – кажучи це, вона підморгнула Людвіґові Чотирнадцятому. – А тоді темної ночі прийшов другий лис і втрапив у пастку. – Тутта Карлсон зиркнула на Лабана і захихотіла. – Ось люди й вирішили прогнати вас з лісу.

– А як же наша домівка? – запитали Лоттен і Ліннея. – Наша затишна дитяча кімната? Де ми тепер житимемо?

– Тихіше, дівчатка, – цитьнув татусь Ларсон. – Все буде добре!

– Я знаю, що таке полювання на лисів, – засмутилась матуся Ларсон. – Спершу прийде пес, сполохає нас і пожене геть. За ним з’являться мисливці з рушницями… Годі балачок, любий Ларсоне, придумай хоч що-небудь!

– Я вже думаю, – відповів татусь Ларсон.

– Я допоможу тобі думати, – сказав Лабан і сильно наморщив лоба, наслідуючи татуся Ларсона.

– Ану гляньте хто-небудь, чи зможемо ми вийти з нори біля замшілого каменя, – наказав татусь Ларсон.

Леопольд кинувся праворуч і по хвилі повідомив:

– Там чатує людина!

Ця новина не на жарт стривожила татуся Ларсона.

– Ану поглянь, чи можна вийти біля пня, – велів він.

Леопольд гайнув ліворуч і по хвилі повернувся похнюплений.

– Там стоїть інша людина, – сказав він.

Молодші лисенята запхинькали.

– Нам не вибратися, – вили вони, збившись докупи. – Ми опинились у пастці!

– Любі мої, заспокойтесь! Настав час відкрити вам таємницю, – сповістив татусь Ларсон. – 3 нори є ще один вихід, третій, – та знаю про нього тільки я.

– Слава хитрощам! Ура татусеві Ларсону! – застрибала на радощах малеча.

Однак матусю Ларсон це не втішило.

– Ми вийдемо таємним ходом, і це добре. Але куди ми підемо? У лісі не проштовхнутись від людей і собак. Нам треба якнайшвидше знайти надійну схованку.

– Дайте мені ще час поміркувати, – попросив татусь Ларсон.

– Я допоможу, – мовив Лабан і знов наморщив лоба, достоту так, як його татко.

По хвилі татусь Ларсон здався і підняв догори лапи.

– На жаль, у цілому лісі нам не знайти надійної схованки, – зітхнув він.

Лабан теж зітхнув.

– На жаль, у цілому лісі нам не знайти надійної схованки.

– Я знаю надійну схованку, де ніхто вас не шукатиме, – зненацька пролунав у норі тоненький голос.

Це була Тутта Карлсон. Усі прикипіли поглядом до маленького хороброго курчатка.

– Ти жартуєш, – завагався Лабан. – Ми знаємо кожен кущик і камінчик у цьому лісі. То де ж ця схованка, про яку ні я, ні татко Ларсон зроду не чули?

Тутта Карлсон обвела поглядом лисів і повільно вимовила:

– Наш курник!

Татусь Ларсон не йняв віри своїм вухам. Де ж це чувано? Сховатися в курнику!

– Мисливцям і на думку не спаде – шукати вас там, – доводила Тутта Карлсон. – А після полювання ви повернетесь додому, до нори.

Татусь Ларсон мусив визнати, що пропозиція курчатка не така вже й безглузда. Ніхто не шукатиме лисів у курнику.

– Гадаєш, кури будуть не проти? – спитав він.

– Якщо я скажу, що ви матуся і татусь, сестри й брати Людвіґа Чотирнадцятого, то вас охоче приймуть, – запевнила Тутта Карлсон.

– Дякуємо за запрошення, – сказав татусь Ларсон. – А зараз покваптесь до таємного ходу. Та не штовхайтесь і не галасуйте, щоб нас не помітили мисливці та Максиміліан.

Усе пройшло добре. Величенька лисяча родина покрадьки проминула ліс, вівсяне поле та полуничні грядки, де самотньо розгойдувалось опудало з розчепіреними руками. Татусь Ларсон не проминув нагоди навчити лисенят, як відрізняти людину від опудала. На подвір’ї вони на мить затримались, поки Тутта Карлсон попереджала всіх у курнику про гостей. Ларсони чекали на неї, затамувавши подих.

Матусю Ларсон краяли сумніви:

– Либонь, нам не слід було сюди приходити.

Татусь Ларсон не встиг її підбадьорити, бо Тутта Карлсон повернулась. Вона махнула крильцем, запрошуючи гостей досередини.

– Ласкаво просимо! – цвенькнуло курчатко.

Ларсони одне за одним прошмигнули всередину. Малеча, що ніколи не бачила курників усередині, у захваті витріщалася на всі боки. Татусь Ларсон стояв трохи збентежений.

– Привіт, обід, як кажуть у нас у лісі, – сказав він і глипнув на Петруса-Співуна. Зрозумівши, що змолов дурницю, татусь Ларсон швидко виправився: – Або доброго дня, як кажуть у вас.

Півень розгорнув крила і гордовито задер дзьоба.

– Гадаю, пан Ларсон не сподівається, що ми станемо для вас ситним обідом? – кинув він.

– Я просто хотів бути чемним, – зніяковів татусь Ларсон і навіть трохи почервонів. – Дякуємо за запрошення. Давненько я сюди не навідувався!

– Еге ж, та я добре пам’ятаю ті часи, – відповів Петрус-Співун. – Хоч я тоді ще був маленьким півником, але нас усіх застерігали від хитрого Ларсона. Слава про нього гриміла на весь ліс!

– Ті часи давно в минулому. Зараз я вже не такий хитрий, – мовив татусь Ларсон і прикинувся, що йому соромно.

– Бо тепер найхитріший – це ваш син, – посміхнувся Петрус-Співун.

Лабан почув це й випнув груди.

– Чули? – прошепотів він Лассе-молодшому й Лоттен. – Навіть люди та свійські птахи знають, що я найхитріший лис на весь ліс.

– Я маю на увазі Людвіґа Чотирнадцятого, – продовжив Петрус-Співун. – Згадайте лишень його витівку з капелюхом! Як він непомітно проскочив у курник і попередив нас про небезпеку. Подякуємо ж йому!

– Ура Людвіґові Чотирнадцятому! Ура! – запищали курчата.

– Ваша донька теж дуже здібна, – не залишився в боргу татусь Ларсон. – Якби не допомога Тутти Карлсон, нас би напевне спіймали мисливці. Я завше схвалював дружбу наших дітей.

– Годі вже стояти в порозі й нахвалювати малечу, – закудкудакала пані Сокотуха. – Проходьте і почувайтесь наче вдома. Як щодо яєчні?

Лисенята заскавчали від радості так голосно, що найменші курчатка злякались і пірнули під крила своїх матерів.

– Добре, – мовила пані Сокотуха. – У нас буде велика яєчня. Гайда нести яйця, дівчата!