Розділ чотирнадцятий

Ото було свято!

Ще ніколи родина Ларсонів не смакувала таких вишуканих страв: тут були і свіжі яйця, і величезна яєчня, і пухкий омлет. Після такої ситної вечері вони насилу ворушилися.

Та невдовзі малеча почала бавитись: лисенята та молоденькі півники борюкались і скублись, покусували та дзьобали одне одного – все це, звичайно, жартома.

Лисички та курочки скупчились біля стіни. Вони кидались пуховими кульками і обговорювали вбрання.

Пані Сокотуха та матуся Ларсон вмостились на м’якеньких подушках і гомоніли про те про се.

Пані Сокотуха навчала матусю Ларсон правильно нести й висиджувати яйця. Адже кури це роблять найвправніше.

А матуся Ларсон навчала пані Сокотуху, як придбати собі на зиму тепле хутро. Бо ж саме лиси найкраще на цьому розуміються.

Петрус-Співун сидів на своїй жердині, а татусь Ларсон лежав поряд. Вони чудово почувались і неквапно обговорювали останні новини.

– Тут так затишно, майже як у нас удома, – сказав татусь Ларсон.

– Ласкаво просимо до нас у будь-який час, – відповів Петрус-Співун. – Ми можемо й надалі дружити.

– Звичайно, ось вам слово Ларсонів… – погодився татусь Ларсон, – …найчеснішої родини на весь ліс.

Тутта Карлсон та Людвіґ Чотирнадцятий уважно слухали їхні теревені. Після цих слів вони підбігли до своїх батьків.

– То тепер ми можемо грати разом? – запитав Людвіґ Чотирнадцятий.

– Еге ж, – підтвердив Петрус-Співун.

– Атож, – підтримав його татусь Ларсон.

Лисам так сподобалось у курнику, що вони геть втратили лік часу. Коли матуся Ларсон визирнула у віконечко, то надворі вже панувала темрява.

– Нам час додому, – зазбиралась вона. – Дітям завтра до школи.

– Тихіше, – прошипів татусь Ларсон і нашорошив вуха. – Люди повертаються з полювання.

Біля курника зачулися голоси й загупали важкі кроки.

– Я-гадав-що-лисам-уже-не-викрутитись, – говорив чоловічий голос. – Та-вони-напрочуд-хитрі. Цілий-день-ми-простовбичили-біля-нори-але-так-і-не-побачили-жодного-лисеняти.

Лисяча та куряча родини перезирнулись та втамували смішки.

– Як-ви-гадаєте-де-вони-ховаються? – поцікавився інший голос. – Максиміліан-загубив-слід-і-рвався-додому.

Такса люто гавкнула.

– Ану-цить, – заспокоїв її господар. – Годі-сердитись! Визнай-нарешті-лиси-тебе-надурили.

Та Максиміліан продовжував гавкати.

– Він-так-гавкає-наче-лиси-забралися-до-курника, – кепкував другий чоловік. – Тобі-треба-знайти-кращого-гончого-пса. Цей-уже-втратив-нюх.

– Ні-просто-він-гнівається-через-невдале-полювання, – заперечив господар. – Звичайно-тут-немає-лисів.

Щоб не викрити себе сміхом, курчатка запхнули голівки під крильця, а лисенята прикусили свої хвостики.

Нарешті хряснули двері великого будинку і голоси затихли.

– Цього разу небезпека минула, – полегшено зітхнув татусь Ларсон. – Час повертатись додому, до нашої нори. Дякуємо за гостинність!

– Обіцяйте, що ви скоро повернетесь, – попрохав Петрус-Співун.

– Тільки спершу ви приходьте до нас, – чемно відповіла матуся Ларсон.

– Ура, ура! – закудкудакали курчата і запищали лисенята. – У нас ще ніколи не було таких чудових друзів.

Жовтий, наче курчатко, місяць висів над лісом. З курника вийшли татусь Ларсон, матуся Ларсон, Лабан, Леопольд та Лаґе, Лассе-старший та Лассе-молодший, Леннарт, Лео та Лукас, Лаура, Ліннея та Лавіса, Лідія та Лоттен. Останнім вигулькнув малий Людвіґ Чотирнадцятий.

Він махав хвостиком, поки міг бачити Тутту Карлсон у відчинені двері курника.

Лисяча родина перебігла подвір’я і попрямувала до полуничних грядок. Шлях їм вказувало опудало, яке більше нікого не могло налякати.

Максиміліан лежав у себе в буді й бачив руду вервечку в яскравому місячному сяйві.

Та він їх не спинив.

– Ні, ні й ще раз ні, – поскаржився він собі під носа. – Я не гавкатиму. Жодна людина не повірить, що лиси товаришують з курми!

КІНЕЦЬ