Втеча з печери

На світанку шлюпка підійшла до берега. На березі височіла велетенська Іржава Скеля, об яку з гуркотом билися хвилі. Вони підхопили шлюпку й понесли до чорної діри. Це був вхід до піратської печери.

– Приїхали! – сказав отаман, запалюючи смолоскип.

– Ласкаво просимо, бранцю! – прогугнявив Нахаба, виштовхуючи Дмитрика зі шлюпки. – Зараз ми тобі по-ка-а-ажемо – ги-ги! – як ми живемо!..

Круті східці, прорубані в скелі, вели до печерної зали. З її стелі звисали довжелезні кам’яні бурульки – сталактити. Попід стінами стояли пузаті скрині – у них пірати зберігали награбоване добро.

– Хай вам біс, попрацюю за вас, нероб, розпалю багаття! – пробурчав Горлохват і підпалив смолоскипом масні ганчірки, звалені посеред зали. Пірати вмить полягали навколо вогню на шкурах та матрацах.

– Ми будемо грітися та жерти ковбасу, – сказав отаман Дмитрикові. – А тебе, кар-расю, посадимо в найхолодніше, найстрашніше місце печери!

– За що?!

– За те, що через тебе згоріла моя «Акула»! – проревів Горлохват і потягнув Дмитрика до маленьких залізних дверей у дальньому кутку зали. «Гржир-рж!» – зі скреготом повернувся ключ в іржавому замку, й нещасний бранець опинився сам у темній норі, з глибини якої долинали лячні шурхоти.

Пірати очікували, що Метелко почне гамселити в двері та голосно ревти. Вони гадали, Дмитрик почне кричати: «Випустіть мене звідси! Я буду слухняним!» Та юнга Метелко не кричав. Він щільно затис собі долонею рота. Ні, не така він людина, аби просити в негідників пощади!

– Ти диви, мовчить! – здивувався Нехлюй.

– Скор-ро закр-ричить! – пообіцяв ворон.

– Так! – підтвердив Горлохват. – І тоді він погодиться робити все, що ми накажемо. Він допоможе нам заграбастати скарб залізного опудала!

Тим часом Дмитрик згадав, що в кишені його курточки є сірники. Він запалив один, другий – і побачив кажанів. Це вони шурхотіли в глибині нори.

Зустріти в темряві кажана не надто приємно, але це набагато приємніше, ніж зустріти серед білого дня пірата. Дмитрик трошки заспокоївся, сказав кажанам: «Киш!» – і став дивитися крізь шпаринку в дверях на розбійників.

Вони пили вино та жерли ковбасу.

– Ох і міцне пійло! – крекнув Горлохват, висмоктавши крізь горлечко цілу пляшку. Його очі та ніс налилися кров’ю, язик почав заплітатися. Решта піратів теж на очах п’яніли й поводились дедалі безглуздіше.

– Ти мене поваж-жаєш? – чіплявся до всіх Дурношльоп. Нехлюй розважав компанію: рачкував і гострим носом катав підлогою порожню пляшку.

– Годі валяти дурня! – гаркнув на Нехлюя отаман. – Ти пірат, а не клоун!

– Які з нас тепер пірати! – махнув рукою Лобуряка. – Уся наша зброя потонула… І гар-гармата! І пі-пістолети!

– Невдовзі матимемо нову зброю! – пообіцяв Горлохват. – Не вірите? Тоді я відкрию вам… це саме… як воно називається?

– Секр-рет! – підказав ворон Крук.

– Спочатку скаж-жи: ти мене поваж-жаєш? – причепився до нього Дурношльоп, але Горлохват з розмаху надів йому на голову глиняний глечик.

– Відкрию вам секрет! – вів далі Горлохват. – Байдик Четвертий Лежень, король усіх ледарів, кличе нас служити в ледарській поліції. Він дасть нам зброю, зрозуміло?

– Зрозуміло! Зрозуміло!.. – загудів у глечику Дурношльоп.

– Він дасть нам зброю, – продовжив отаман, – а ми за це допоможемо йому підкорити працелюбів. І тоді вони будуть на нас… на нас…

– Пр-рацювати! – підказав ворон Крук.

– Саме так – працювати! – кивнув Горлохват. – Зовсім забув це слово… І тоді працелюби будуть працювати на нас та інших ледарів!

– Ех, здорово!.. Заживемо – супер!.. – загомоніли пірати.

– Випустіть мене! Тут душно і темно! – пролунав жалібний голос.

– Еге-е! Я ж казав, що цей хлопчисько з «Карася» проситиме пощади! – зрадів Горлохват.

– До чого тут хлопчисько? Це я прошу! – пролунав той самий голос. Він долинав з глечика на голові Дурношльопа.

– Тьху ти! – вилаявся Горлохват і вдарив кулаком по глечику. Той розлетівся вщент.

– А ось і я! – з безглуздою усмішкою промовив Дурношльоп і знепритомнів.

А Дмитрик подумав: треба попередити працелюбів, що ледарі хочуть їх підкорити. Аби тільки якось вибратися з цієї страшної печери!

Він знову запалив сірника. Нора вела вглиб скелі. Рухатись нею можна було тільки поповзом. І Дмитрик поплазував.

Нора повернула ліворуч, потім праворуч і круто пішла вгору. Дмитрик чіплявся нігтями за кам’яні виступи, щоб не зірватися. Він подряпав лікті та коліна, але не звертав на це уваги. Щохвилини він запалював нового сірника й роздивлявся, куди повзти далі. Й не помітив, як коробок спорожнів – залишився однесенький сірник… Йому стало моторошно. Позаду пірати, попереду – чорний морок… І раптом із цього мороку долинув тоненький голосок:

– Хлоп-чику-чик-чику!

Голосок був ніжний, і Дмитрик не злякався.

– Хлопчику-цвірінь-цвірінь! – почув він знову.

Дмитрик запалив останнього сірника – і кого ж, гадаєте, він побачив?

Горобця! Горобчика!

Цвірінькаючи, сіра грудочка поскакала від Дмитрика, ніби запрошуючи його за собою. Коли Дмитрик відставав, вона зупинялася і дзвінко повторювала своє «Цвірінь-цвірінь!».

А лаз піднімався, повертаючи в різні боки. Ось іще один поворот – і в очі вдарило денне світло! Воно проникало крізь розколину в Іржавій Скелі.

Дмитрик вискочив назовні слідом за горобчиком. Вискочив – і охнув від несподіванки: він стояв на кам’яному прискалку над прірвою. Далеко внизу пінилися хвилі, вони набігали на берег, усіяний чорними дошками, але туди було страшно навіть глянути.

З трьох боків скеля, з четвертого – прірва… У скрутне становище потрапив юнга Метелко!

– Ех ти, сірий! – сумно сказав він горобчикові. – Марно ти цвірінькав!

Аж раптом побачив у небі гроно повітряних кульок.

Різнокольорове гроно швидко наближалося. Його тягнув за собою білий лелека. «Гарно! – подумав Дмитрик. – От би намалювати!» Він гадав, що лелека летить кудись на свято.

Але білий лелека сів на прискалок поруч із Дмитриком і простягнув йому в червоному дзьобі кінець мотузки. На іншому її кінці тріпотіли повітряні кульки – сині, рожеві, зелені…

– Привіт! – промовив Лелека.

– Привіт! – відповів Дмитрик.

– Це посилка, – сказав Лелека. – Я листоноша.

Він витягнув дзьобом із сумки, яка висіла в нього під крилом, поштову листівку. Дмитрик по складах прочитав адресу:

  • Іржава Скеля
  • Прискалок над прірвою
  • Хлопчику в безкозирці

– Отже це мені? – запитав Дмитрик.

– Тобі, – підтвердив Лелека.

– «Смі-ли-во стри-бай, не втрачай ні перлини!» – прочитав Метелко на звороті листівки.

– «Ні хвилини!» – поправив його Лелека.

Внизу був підпис: «Бабуся Грибуся».

Дмитрик поглянув на камені біля підніжжя скелі, на вузький берег з чорними дошками, і в голові в нього запаморочилось. Легко цій Бабусі давати пораду «Стрибай!». Сама б спробувала стрибнути з такої висоти!

– Минуло півхвилини, – нагадав Лелека. – Поквапся.

– У-у-у-у! – пролунало страшне виття позаду, з печери. Дмитрик зрозумів: за ним женуться. Треба стрибати. Іншого виходу немає! Він міцно вхопився за мотузку і зробив крок у прірву…

Кульки не дали Дмитрикові розбитися. Їх надули гарячим повітрям. А гаряче повітря дуже легке, воно завжди рветься до неба, – от кульки й тягли Дмитрика вгору. Якби їх було більше, вони б, напевно, потягли його під самісінькі хмари. Але кульок у гроні було рівно стільки, щоб Дмитрик не падав, а плавно, як на парашуті, опускався до підніжжя скелі.

– Не втечеш, гидкий хлопчиську! – горлали з кам’яного прискалку пірати. – Начува-айся!.. Зараз наша пташка тобі так задасть!..

– …пр-росто кошмар-р! – каркнув ворон Крук і з нальоту проклюнув синю кульку. Злетів – і знову поринув униз, проклюнув зелену. Якщо лопнуть іще кілька кульок – Дмитрикові кінець!

– Цвірінь-рінь-рінь! – дзвінко викрикнув Горобчик. По-гороб’ячому це означає «Всі на допомогу!».

– Цвірінь-рінь-рінь! – повторила гірська луна, і звідусіль стрімголов прилетіли тисячі горобців. Вони збилися в щільну зграю, подібну до парасольки, і прикрили собою кульки та Дмитрика. А білий Лелека наздогнав ворона й ударив його широкими грудьми.

– Мене пор-ранено, тер-рмі-ново лікар-ря!! – закричав той, втікаючи нагору, до піратів.

Дмитрик плавно приземлився під скелею на вузькому березі, де лежали повикидані хвилями чорні дошки. Це були залишки розбитих бурями кораблів. Кілька дошок було складено одна до одної біля самої води. Ними діловито походжав великий строкатий дятел і дзьобом забивав цвяхи.

– Це тесля. Будує пліт, – мовив Лелека.

Дмитрик з повагою подивився на Дятла.

Той міцно збив чорні дошки докупи і постукав по них дзьобом, наче когось кликав.

На цей стукіт з води висунула свій довгий зубчастий ніс Риба-пилка. Вона рівненько відпиляла краї дошок там, де вказував їй Дятел.

– Пліт готовий, – мовив Лелека і вийняв із поштової сумки під крилом щось загорнуте в газету.

– Що це? – спитав Дмитрик.

– Ще одна посилка від Бабусі Грибусі, – відповів Лелека.

– Пончики-чик-чики! – процвірінькали горобці. Тільки тоді Дмитрик згадав, що з учорашнього ранку нічого не їв.

– Дякую вам усім із Бабусею! – сказав Дмитрик. – І тобі, Лелеко. І тобі, Дятле. І Рибі-пилці, якщо вона мене чує!..

– Подув попутний вітер, – суворо промовив Лелека. – Мерщій у дорогу!

Юнга Метелко зняв курточку і приладнав її до щогли плота як вітрило. Лелека довгим дзьобом сильно відштовхнув пліт від берега.

– А хто така Бабуся Грибуся? – гукнув Дмитрик. – І куди я припливу?

Він поміркував трохи і прокричав третє запитання:

– Як знайти працелюбів?..

Але вітер дув з боку берега, швидко несучи пліт у море, і Лелека не почув Дмитрикових запитань.