Поросятко на ім’я Кабасик

Те, про що я хочу вам розповісти, сталося в одній шанованій родині, де і дідусь із бабусею, і тато з мамою, і навіть троє дітей були цирковими артистами.

Якось у неділю тато прокинувся рано-вдосвіта, коли ще всі домашні додивлялися останні сни, й вирушив на базар.

Йому хотілося, щоб бабуся приготувала щось смачненьке до обіднього столу. Отож, коли він повернувся додому, всі побачили, що в кошику в нього сидить живісіньке порося. Рожеве, капловухе, з круглими, як дві червоні смородинки, очима, воно вистромило голову й привітно позирало навкруги, ніби хотіло сказати: «А ось і я, всім привіт!»

Хтось із дітей захоплено вигукнув:

– О, який гарненький кабасик!

– І справді, дуже-дуже милий. Так і назвемо його – Кабасиком.

Поросятко випустили на підлогу, й воно весело задріботіло по кімнаті.

– Сьогодні в нас буде царський обід, – потираючи руки, сказав тато. – Давно ми не їли поросятини з гречаною кашею.

Дорослим від тих слів чомусь стало ніяково. А діти здійняли справжнє ревище:

– Не хочемо твоєї поросятини! Не віддамо Кабасика. І їсти нічого не будемо. Хай навіть умремо з голоду…

Дідусь, що стояв осторонь, ступив наперед і сказав:

– Думаю, оголошувати голодовку, а тим паче вмирати з голоду нема потреби, бо, мені здається, у нашу циркову родину прийшов новий артист. Он який він ловкенький. Я неодмінно зроблю з Кабасиком антре[1].

Усі заплескали в долоні. Тільки тато стояв дещо спантеличений від такого несподіваного повороту подій…

Невдовзі дідусь злагодив для поросятка переносну кліточку і став брати його в цирк. Там Кабасикові була вже повна воля. Він без упину гасав по всьому цирковому приміщенню. А коли наставала в репетиціях перерва і всі артисти, повсідавшись на арені, починали пити лимонад, тут-таки з’являвся й Кабасик. Він теж вподобав лимонад й наловчився дудлити його просто з пляшки.

Саме це дідусь і вирішив використати у своєму номері. Він довго й терпляче проводив із Кабасиком репетиції. Призвичаював поросятко до того, щоб воно не боялось ані гучної гри оркестру, ані циркових вогнів, ані численних глядачів та їхніх оплесків.

І от настав день, коли дідусь із Кабасиком мали вперше виступити зі своїм номером.

Цирк був переповнений. У залі, як завжди, панував піднесений настрій. Дехто з дітей, не маючи терпцю діждатися початку вистави, час від часу плескав у долоні.

Дідусь теж був у напруженому чеканні. Вирядившись у барвисту вдяганку, він стояв із Кабасиком за лаштунками арени й чекав на свій вихід.

І ось заграв оркестр. По стінах і куполі цирку забігали різнобарвні промені прожекторів. Оголосили дідусів номер. Дідусь із Кабасиком квапливо вийшли на арену і вклонилися. Кабасик, весело кувікаючи, промчав під загальний регіт дітлашні по колу. Далі перестрибнув кілька разів через невисокий парканчик і видріботів по східцях на круглу червону тумбу. Він ухопився зубами за кінець мотузки й тричі дзеленькнув у підвішений до стовпця дзвінок. Після цього зіскочив із тумби, підбіг до дідуся й смикнув за рукав, вимагаючи почастунків.

Дідусь підв’язав поросяткові слинявчика й простяг наповнену пляшку. Кабасик пив свій чесно зароблений лимонад, а весь зал дружно аплодував йому і вигукував: «Мо-ло-дець! Мо-ло-дець!»

Коли дідусь повернувся за лаштунки, його оточили мало не всі циркачі. Вони вітали його й Кабасика з успішним виступом. А дідусь, витираючи спітніле од хвилювання чоло, поглянув на свого сина, який придбав Кабасика на базарі, й сказав посміхаючись:

– От тобі, синку, й кашка з поросятиною!


[1] Антре – тут: цирковий номер.