Червонолап із мандрівного цирку

Надходила тиха вечірня пора. Великий сонячний диск котився до обрію, і вікна на горішніх поверхах будинків одсвічували гарячим золотом.

Климцьо з Галинкою зачаїлися в густому, як тропічний ліс, полині. У ньому пахло гірко й лоскотно, аж забивало дух.

Климцьо став навшпиньки. Прислухався.

У фіалковій сутіні дзумили комарі. На ставу втомлено форкнув кілька разів і змовк моторний човен. Біля аптеки хтось вибив дріб, проводячи по штахетинах патиком. Від цих поодиноких звуків передвечірня тиша здавалася ще глибшою і таємничішою.

– Мені страшно, – скривилась Галинка. – Навряд чи ми того Червонолапа побачимо. А сторож дід Онуфрій знаєш який злющий! Як упіймає, кропивою нажалить.

– От іще боягузка! – сердито сказав Климцьо й шарпнув Галинку за руку.

Плутаючись у бур’яні, вони покрадьки наблизились до огорожі, за якою починалося пустирище. Протиснулися в тільки їм відому шпарину і опинились коло височенного, з триповерховий будинок, парусинового намету, де ось уже другий тиждень виступав мандрівний цирк.

Зовні на стінах намету висіли великі барвисті щити. На одному був зображений рудий волохатий ведмідь: він лежав горілиць і ногами спритно перевертав велику смугасту бочку. На другому щиті два песики їздили на велосипедах. На третьому – рудий, у картатому картузі клоун намотував довкола шиї довгого грубезного удава… І все це було як живісіньке!

Климцьо з Галинкою аж тричі підряд на циркову виставу ходили. І всі номери, всі артисти їм страх як сподобались!

Але найбільше вразив їх гусак Червонолап. Гусак грав дзьобом на піаніно, ходив по напнутій шворці, кумедно ґелґав свою гусячу пісню під дресирувальникову губну гармошку й навіть приклади з математики розв’язував. Ото покладуть перед ним дві дощечки з цифрами, а він поряд третю дзьобом мостить, де правильно написано, скільки разом буде, як додати все. І коли діти захоплено кричали: «Ще! Ще!» – залюбки повторював той чи той номер.

Аплодували йому так дружно й завзято, що парусиновий намет ходуном ходив.

– Цього Червонолапа, мабуть, увесь світ знає, – висловила тоді здогад Галинка.

– Та вже ж знає! – упевнено підтвердив Климцьо. – Це тобі не якийсь звичайний гусак. Сама бачила – він людську мову розуміє…

І от завтра циркачі, закінчивши свої гастролі, мали повантажитися в автофургони і змандрувати хтозна-куди, а назад, до їхнього містечка, може, ніколи й не повернутися. Тому Климцьо з Галинкою, живучи неподалік пустирища, вирішили прокрастись до Червонолапа, щоб попрощатися з ним.

За парусиновим наметом свого улюбленого артиста вони побачили зразу. Він самотньо сидів у дерев’яній кліточці перед наповненим просом і водою коритцем і про щось зосереджено думав.

– Здрастуй, Червонолапе! – підступив до нього Климцьо. – Не впізнаєш нас? Я – Климцьо. А це ось – Галинка. Ми тричі на виставу ходили і щоразу в першому ряду сиділи та найдужче за всіх тобі плескали.

Проте Червонолап не звернув на них жодної уваги. Тільки насторожено відсунувся углиб кліточки.

– Климцю, ходімо відсіля, – зашепотіла Галинка. – Бачиш, Червонолап не хоче з нами прощатися.

Але Климцьо не слухав її. Якось самохіть, навіть не усвідомлюючи, що робить, він торкнув клямку на кліточці. Легенько наліг на дверцята. І раптом Червонолап рвучко шарпнувся вперед і вискочив назовні. Він легко здійнявсь у повітря й полетів у бік ставу.

Де не взявся дід Онуфрій.

– Калавур! Злодії! Хуліга-ани! – заволав він. – Держи їх! Держи-и!

Климцьо з Галинкою метнулись до огорожі, шаснули в свою шпарину і зникли в густих хащаках полину…

А цирк ще цілих три доби не від’їздив без свого уславленого артиста. За Червонолапом зранку до вечора гасали на моторках по ставу. А він бешкетно перепурхував з одного його краю до другого й весело, по-молодечому ґелґав на весь окіл. Він насолоджувався свободою, він безмежно радів жаданій волі. І його аніскілечки не принаджували ні слава артиста, ні гучні оплески глядачів, ні коритчатко, повнісіньке золотого добірного просця…

Попередній пост

Гра в шашки

У Києві, в одному з наймальовничіших куточків, що зветься Русанівкою, жила дівчинка Уля. Щоранку по ... Читати далі

Наступний пост

Перша доріжка в небо

Уже добігав до кінця серпень, як Юрась з дідусем приїхали відпочити на морі до мальовничого ... Читати далі