Чий песик?

Ох же й поталанило Олешкові з Олельком! Вертався їхній тато з косовиці й коло млина, на греблі, приблудного песика знайшов. Кумедного такого. Капловухого, окатенького.

Напоїли хлопці знайду молоком. Відігріли. Викупали. Став песик у них жити.

І добре йому було б у братів. Тільки ж ніяк вони не поділять його між собою.

Почне збиратись Олешко на полювання. Закине за плече пластмасову рушницю, що стріляє пістонами, почепить песикові на шию мотузяного повідка, хоче на двір іти. А Олелько вже й тут.

– Ану, – кричить, – не руш собаку! Я зараз прикордонником буду. Ми з ним у засідку підемо.

І починають чубитись…

Аж якось надвечір зник песик. От щойно під ногами вештався – і як у воду впав.

Хлоп’ята туди, хлоп’ята сюди. Оббігали все подвір’я. Зазирнули до хлівця, у комору, хату. Ніде нема.

Посідали вони на приступцях ґанку й мало не плачуть.

– Бідний, бідний наш песик, – каже Олешко. – Тепер без нас пропаде вже…

– Якби хто знайшов його, я б тому й свого улюбленого ліхтарика не пошкодував.

– А я і рушницю, і шаблюку, й барабана – усе віддав би, – аж звівся Олешко. – А з тобою й разу вже не сварився б. Хай би тепер песик назавше твій був.

– Ні, нехай би твій, – великодушно сказав Олелько. – Я й не торкався б до нього…

Аж тут десь із-за спини в хлопців вигулькнув їхній песик. Маленький, окатенький, позирнув на Олелька з Олешком, лизнув кожного своїм вогким теплим язичком, ніби хотів сказати: «Не хвилюйтеся. Я вернувся».

– О! – зрадів Олелько. – Знайшовся мій песик.

– Ні, мій! – схопився Олешко.

І почалося знову…