Розділ шостий

Того літа я проводила цілісінькі дні в Меморіальній бібліотеці імені Германа В. Блока. Звучить поважно, авжеж? Немовби гарна, велична будівля. Але це зовсім не так. Це просто маленький будиночок, повний книжок. Завідує тими книжками міс Френні Блок – низенька бабця з коротким сивим волоссям. Вона й стала моїм найпершим другом у Наомі. А почалося все знову з Вінн-Діксі – він дуже сумував, що не може зайти зі мною до бібліотеки. Його доводилося залишати надворі, але я навчила його ставати на задні лапи й заглядати у вікно. Він дивився, як я всередині вибираю книжки, – і з того був щасливий. Але коли міс Френні Блок уперше побачила Вінн-Діксі у вікні, вона не зрозуміла, що то собака. Їй здалося, що то ведмідь!

Сталося це так. Я спокійненько перебирала книжки, бурмочучи щось собі під ніс, аж тут почула несамовитий крик. Я побігла до великої кімнати, де була бібліотечна стійка, й побачила, що міс Френні Блок сидить там на підлозі.

– Міс Френні? Що трапилося?

– Ведмідь, – прожебоніла стара.

– Ведмідь? – перепитала я.

– Так. Він повернувся!

– Повернувся? Де ж він?

– Отам, – вона показала тремтячим пальцем у вікно, де видніла голова Вінн-Діксі, що стояв на задніх лапах і виглядав мене.

– Міс Френні Блок, – пояснила я, – це не ведмідь. Це собака. Мій собака Вінн-Діксі.

– Ти певна? – спитала старенька.

– Звичайно, мадам, – відповіла я. – Цілковито. Це ж мій собака. Я де завгодно впізнаю його.

Міс Френні досі сиділа на підлозі, тремтячи.

– Зараз я допоможу вам, – запропонувала я. – Не хвилюйтеся! – Я простягла руку. Міс Френні вхопилася за неї, і я допомогла бабці підвестися: вона була зовсім легенька. Тільки-но міс Френні піднялася з підлоги, як почала збентежено просити вибачення; мовляв, я тепер її матиму за дурнувату стару, яка плутає собак із ведмедями, але колись до Меморіальної бібліотеки імені Германа В. Блока справді завітав ведмідь, і вона досі не може оговтатись від тієї пригоди.

– А коли це сталося? – спитала я.

– О, це довга історія, – відповіла міс Френні.

– То й чудово! – зраділа я. – Я дуже люблю слухати довгі історії, як мама. Тільки спершу зачекайте, будь ласка: нехай Вінн-Діксі теж прийде та послухає. Йому без мене так сумно!

– Оце вже не знаю, – промовила міс Френні. – Собакам не місце в Меморіальній бібліотеці імені Германа В. Блока…

– Він поводитиметься як слід! – запевнила я. – Він навіть до церкви ходить! – І перш ніж старенька сказала «так» чи «ні», я вибігла надвір і повернулася з Вінн-Діксі; той позіхнув, зітхнув і ліг просто до ніг міс Френні.

Та перелякано глянула на нього.

– Який величезний пес!

– Авжеж, мадам, – сказала я. – І серце в нього теж дуже велике й добре.

– От і гаразд, – відповіла міс Френні. Вона нахилилася, погладила Вінн-Діксі по голові, і той махнув сюди-туди хвостом і заходився обнюхувати її маленькі ніжки. – Зараз я візьму собі зручнішого стільця та розповім вам усю цю історію.