Розділ дев’ятий

Майже всі пригоди того літа відбулися зі мною завдяки Вінн-Діксі. Скажімо, без нього я ніколи б не зустріла Ґлорію Дамп. А мій собака нас познайомив.

Сталося це так. Я їхала на велосипеді додому з «Ґертрудиних годованців», а Вінн-Діксі біг поряд. Коли ми саме минали дім Дьюбері, Данлеп та Стіві побачили мене, скочили на свої велосипеди й помчали навздогін. Щоправда, наздоганяти мене вони не збиралися – просто їхали трохи віддалік і потихеньку, щоб я не чула, шепотіли про мене всяку бридоту. Обидва брати були геть-чисто лисі: відтоді, як на початку літа в Данлепа з’явилися блохи – до речі, від їхньої власної кицьки Седі, – мама почала щотижня голити хлопцям голови. Отож тепер брати скидалися на двох однаковісіньких лисих немовлят, хоч навіть не були близнятами. Данлеп мав десять років, як я, а Стіві – дев’ять, тільки він був зависокий для свого віку.

– Я все одно чую вас! – гукнула я до них. – Чую все, що ви кажете! – хоча насправді я, зрозуміло, нічого не чула.

Вінн-Діксі побіг швидше й скоро обігнав мене.

– Краще наглядай як слід за своїм собакою! – крикнув Данлеп. – Він зараз до відьомської хатки дремене.

– Вінн-Діксі! – покликала я. Але пес щодуху скочив у відчинену хвіртку – і зник. За хвірткою було видно садок – такий зарослий, як справжнісінькі джунглі.

– Отепер визволяй свого собаку! – мовив Данлеп.

– Бо його відьма з’їсть! – підхопив Стіві.

– Ану, замовкніть! – я зіскочила з велосипеда, підбігла до хвіртки й гукнула: – Вінн-Діксі! Ходи сюди! Мерщій!

Та пес не з’являвся.

– Мабуть, відьма вже доїдає твого собаку, – сказав Стіві. Вони з Данлепом стояли віддалік. – Вона ж тільки собак і їсть.

– Ану, геть, немовлята лисі! – розсердилась я.

– Ти диви! – відгукнувся Данлеп. – Хіба личить таке говорити пасторській доньці? – І вони зі Стіві трохи позадкували.

Постоявши кілька хвилин, я вирішила, що загубити Вінн-Діксі – це набагато страшніше, ніж зустрітися з відьмою, що їсть собак. І я попрямувала в садок.

– Ця відьма з’їсть твого собаку на обід, а тебе – на вечерю! – кричав Стіві.

– Ось ми розкажемо пасторові, що сталося з його донькою! – додав Данлеп.

Та я вже була в самісінькій гущавині джунглів. Тут зусібіч щось росло – квітки, овочі, дерева, ліани.

– Вінн-Діксі! – кликала я.

– Хе-хе! – раптом долинув голос. – Оце так апетит у цуцика!

Визирнувши з-за великого, порослого мохом дерева, я нарешті побачила Вінн-Діксі. Він щось їв – просто з відьминих рук! Відьма подивилася на мене й промовила:

– Твій пес любить арахісове масельце. Він, мабуть, вартий довіри!

Відьма виявилася старою, смаглявою, зморшкуватою жінкою. На її голові був м’який крислатий капелюх, весь заквітчаний. А в роті не було жодного зуба. Та на відьму вона все одно не скидалася – радше на добру бабусю. Вінн-Діксі ця бабуся теж сподобалася – я зрозуміла це.

– Пробачте… Він забіг у ваш садок, – пояснила я.

– Тут нема чого просити вибачення, – відповіла вона. – Я люблю веселу компанію!

– Мене звуть Опал, – сказала я.

– А мене – Ґлорія Дамп. Бридке прізвище, авжеж? Дамп!

– А моє прізвище – Булоні. Колись у Вотлі, у школі, мене часто дражнили «булонською ковбасою».

– Отаке вигадали! – засміялася Ґлорія Дамп. – А пса твого як звуть?

– Вінн-Діксі, – відповіла я.

Вінн-Діксі радо заметеляв хвостом. Він навіть хотів усміхнутися – та спробуй усміхнись, коли в тебе повен рот арахісового масла!

– Вінн-Діксі? – перепитала Ґлорія Дамп. – Як оту продуктову крамницю?

– Так, мем.

– Отакої! То йому можна дати приз! За найхимерніше ім’я, авжеж?

– Так, мем, – погодилась я.

– Я тут саме готувала собі бутерброд із арахісовим маслом… Хочеш?

– Так, – відповіла я. – Дякую.

– Тоді сідай. – Вона показала на старий садовий стілець із продертою спинкою. – Тільки обережно.

Я обережно сіла на краєчок стільця, і Ґлорія Дамп намастила мені арахісового масла на шматок білого хліба. Потім зробила ще один бутерброд – собі – і вдягла штучну щелепу, щоб з’їсти його. А з’ївши, сказала так:

– Розумієш, мої очі тепер звелися нінащо. Бачу не людину, а самі її обриси. Отож більше довіряю своєму серцю. Краще ти розкажи мені про все сама, щоб я могла роздивитись на тебе серцем.

І я про все розповіла – бо Вінн-Діксі так лагідно дивився на неї, бутерброд виявився напрочуд смачний, а найголовніше – мені давно вже хотілося розповісти комусь про себе геть-чисто все.