Малий рятівник

Хлопчик ішов та й ішов березневим лісом. Удень там було не страшно. Дерева вже не простягали кістлявих ручищ, скрізь щось щебетало, курликало, дзижчало, свистіло, стукотіло, і здавалося, що кругом усе тихо, мирно та привітно. Тільки от дружити з Нільсом ніхто не хотів.

Замислившись, Нільс сів на сухеньке листя під розлогим старим дубом. Несподівано десь згори почулося тоненьке схлипування. Він прислухався. До того плачу долучився ще один, а тоді ще один. Нільс зірвався на ноги й поглянув угору: крізь густі гілки на стовбурі виднілося білчине дупло. З нього раз у раз вистромлялися гостренькі пухнасті китички. Недовго думаючи, хлопчик подерся на дуба. Маленькі черевички він спритно вставляв у розколини кори, а руками чіплявся все вище та вище. Ось уже й дупло. Побачивши маленьке звіреня хтозна-якої породи, білченята злякалися й кинулись у глиб дупла. Та ось звіреня заговорило:

– Та не бійтеся, дурненькі, я вас не кривдитиму. Я почув, що ви плачете, та й заліз, щоб допомогти.

Білченята ще дужче заголосили й навперебій узялися пояснювати: мовляв, їхня матуся зранку пішла збирати для них горіхи та й досі не вернулась.

– А нам страшно і їстоньки хочеться!.. – аж тремтіли бідолашні звірята.

– Та не бійтеся, малі, ваша мама незабаром повернеться, ось побачите, – заспокоював він їх.

Нільс хутко зліз униз і назбирав під листям трохи жолудів, а потім переніс їх у дупло. Білченята зраділи й заспокоїлись, а Нільс сів біля дупла сторожити малечу.

Йому спало на думку, що, можливо, це саме їхню матусю-білку він бачив недавно в лісі. Вона стрибала з горіхами в цей бік, і було це давненько. Невже з нею щось трапилося? Може, той лис перепочив та й уполював білку? Згадавши нічного рудого злодія, Нільс аж смикнувся.

Звідкись почулися далекі голоси, і хлопчик подивився в той бік. З високого дуба видно було найближчий хутір. У крайньому дворі зібралася дітлашня й весело гомоніла. Раптом він помітив в одного хлопчика щось у руках. Та це ж білка в клітці! Зрозумівши це, хлопчик мало не заплакав, як ті білченята, які зараз хрумтіли жолудями й не помічали його.

Нільс зліз із дерева й чимдуж кинувся до хутора. Двори були близько, та не для Нільсових ноженят – тепер для нього все було далеко. Біг він, біг і нарешті опинився перед двором, де недавно гомоніла малеча.

А вийшло так, як часто буває з дітьми: вранці вони впіймали білку, побавились нею, а тоді посадили в стару клітку і вже надвечір забули про неї. Клітка стояла за хатою, тож із двору не було видно, що там діється. Білка тим часом вчепилася лапками в зачинені дверцята й щосили трусила їх. Вона щось пищала своєю лісовою мовою, та хіба ж люди прислухаються до звірів? А зачарований Нільс усе розумів. Він нишком прокрався у двір, ховаючись за хатою. Поки він біг сюди, то весь час міркував, як же він звільнить полонянку. Якщо його побачать люди, вони подумають, що це гном, і впіймають. Якщо ж запримітять коти чи собаки – ще гірше: з’їдять і не спитають, як звали. Нести клітку він не зможе, бо й сам малий, як те білченя.

Нільс оглянув клітку. Дверцята були замкнені скрученим дротом. Розкрутити його неважко навіть дитині, але ж Нільс… менший, набагато менший од дитини! Білка, угледівши Нільса, ще дужче затрясла дверцята. В цей час у дворі з’явився кіт – смугастий, обшарпаний і голодний. Хлопчик так і завмер. Кіт принюхався, подивився туди-сюди та й подався до хати.

Нільс не став чекати появи ще й пса або людей і мерщій поліз до клітки. Перелякана білка шугнула до задньої стіни й зарилася в настелене сіно. Нільс узявся розкручувати дріт. Той ледве піддавався, але все-таки поволі розгинався. Нарешті останній оберт – і дверцята розчинилися навстіж. Білка сиділа в кутку й боязко зиркала на Нільса.

– Біжи в ліс до своїх діточок! – пошепки мовив хлопчик. – Та біжи, не бійся, я тебе не зачеплю.

І перш ніж Нільс вимовив останнє слово, білка хутко дременула в ліс…

Сонце вже сідало на пухкі соснові гілки, коли Нільс повертався до табуна. «День минув марно, – думав він, – нових друзів, виявляється, непросто знайти». Ось він дійшов до дуба, де недавно верещали малі білченята. Він підвів голову, аби подивитись на дупло, та ось із найнижчої гілки почулося:

– Нільсе! Де ти забарився? Я вже давно чекаю на тебе! – Білка спритно скочила вниз і простягла йому три гарні горішки, сказавши: – Дякую, Нільсе, що врятував мене і моїх діточок!

Хлопчик почервонів, узяв горішки й пішов до озера, бо вже вечоріло.

…Тієї ночі гуси так само спали на озері. Нільс добре виспався під Мартиновим крилом, він би ще подрімав, якби не пташиний щебет. Гуси повитягали шиї, бо місцеві сороки й справді щось надто голосно скрекотіли.

– Скре-ке-ке! Отаке-ке сталося! – чулося звідусіль. – Нільс урятував білку!

А тут де не взялися дрібні пташки та й ну чивкати:

– Чив! Чи ви бачи-чив-ли? Гарний вчи-чив-чинок!

На серці хлопчикові враз потеплішало – його зігріло добре слово.