Щурячий замок

А гуси летіли й летіли. Пережита нещодавно пригода з Мартином ніби додала табунові сил, аби летіти якнайдалі від людських поселень. А ще ця пригода додала їм поваги до малого Нільса. Ще б пак – це ж він утретє рятує комусь життя. Тому щоразу на перепочинку Акка знаходила для хлопця то якусь невелику рибинку, то ягоди шипшини. А про врятованого Мартина годі й казати: він і зігрівав малого вночі під крилом, і на собі носив обережніше, і горішки вишукував під старими ліщинами, розколюючи їх сильним дзьобом. Та й не дивно, бо саме завдяки крихітці-гусопасу він не потрапив на святковий стіл у печеному вигляді.

Минули останні березневі дні, і сонечко вже пригрівало дужче. Гуси прямували далі на північ. Раптом з-за обрію наче щось вистромилось – темне, кутасте, таємниче. Нільс довго придивлявся, і ось здалеку з’явився спершу гострий дах, а тоді й стіни якоїсь величезної споруди. Табун наближався до кам’яного велетня, і хлопчик аж злякався. Перед ними височів замок Глімінге, про який Нільс наслухався багато цікавих оповідок від старих людей.

Цей замок збудували ще в сиву давнину, а назвали так за ім’ям його власника-князя. У цьому замку зберігалася ціла історія того краю. Колись давно в ньому ховалося від ворогів мирне населення тієї шведської околиці. Вороги підступали під стіни, а далі – годі, не могли доступитись, бо товстелезні мури та маленькі заґратовані вікна надійно захищали й діточок, і жінок, і старих людей, тоді як усі воїни-чоловіки билися за рідний край.

Коли табун диких гусей підлетів до величної споруди, з її вікон не визирали ні князь, ні його дружина, ні дітлахи, ні слуги. Навіть лютий пес не сторожував широке подвір’я. Ніхто там давно вже не жив і не ховався, бо ж і воєн давно не було, та й домівку кожен мав у селі свою – теплішу, затишнішу, з великими світлими вікнами та садочком коло хати. Величний замок довколишні поселенці перетворили на комору для зерна, бо там воно зберігалося якнайкраще. Але в замку були свої мешканці. На облупленому вітрами даху вгніздилося поважне лелече подружжя – пан та пані Ермен. Їхнє гніздо розташовувалось найвище, через що подружжя трохи величалося та дивилося на сусідів якось зверхньо (а може, це так здавалося, бо шиї в цих птахів, як відомо, довгі). На горищі мешкала ще одна пара – старезне совине подружжя, у вузенькому вікні, наче в дуплі, змостив гніздо підсліпуватий пугач, у потрісканій і майже розваленій печі знайшов притулок здичавілий кіт Приблуда, а під сходами та в темних коридорах звисали зі стелі полохливі кажани. Та, крім усіх цих пожильців, мешкали тут… Але про це трохи пізніше.

У ті часи, коли Нільс летів до Лапландії, цей замок почали називати інакше, і не просто інакше, а… страшніше. Отже, назвали його Щурячим замком. Історія цієї назви вельми цікава, її й досі переповідають бабусі й дідусі своїм дітям і онукам, а ті, коли повиростають, перекажуть своїм. А почалося все ось із чого.

Акка спрямувала весь табун на зелену галявину коло болота. Вона вибрала цю місцину тому, що побоювалася лиса Смірре, а на болота він навряд подасться.

Опустившись на купину, Мартин зсадив Нільса додолу й узявся скубти молоденьку траву. Гуси надибали серед болота малесеньке озерце та й ну там бризкатися й плюскотіти! Нільс нудився без діла та пригод. Згадавши про маленький ножик у кишені, він знайшов собі розвагу: вирізав з очеретини сопілку та грав на ній. Зачувши якийсь кумедний звук, з болотяних володінь повилазили жаби, на очерети посідали місцеві птахи, бо цікаво було знати, що воно за птаха має такий деренчливий спів. А хлопчик заплющив очі та грав, хоч і не дуже майстерно. Несподівано почувся якийсь шелест, що долітав від замку.

Нільс розплющив очі й обернувся в той бік. Раптом його очі перелякано округлились, із рук випала сопілка, а рот сам по собі здивовано розкрився. Це було неймовірно: старий сірий шлях до замку рухався! Так-так, рухався річкою, наче живий! Нільс гукнув до гусей. Ті обернулися й теж повитріщалися в той бік. Ніхто вже не хлюпався, не пасся і навіть не ворушився. А ворушився лише сірий шлях. Мартин, свійський птах, придивився пильніше до річки, яка зміїлася до замкової брами, і скрикнув:

– Ого-го-го! Та це ж щури! Звичайні сірі щури!

Акка підступила ближче й похитала головою:

– Скільки я живу, а такого-го-го ще не бачила…

– Їх так бага-га-гато! Так бага-га-гато! – ґелґотіли між собою гуси.

– Авжеж, треба швидше забиратися звідси, щоб і нас не з’їли, – зробила висновок Акка і пішла пастися.

Через деякий час над болотом майнула і зникла тінь. Жаби прожогом кинулись у воду, гуси на те не зважали, а хлопчик примружився й побачив лелеку, що кружляв над ними, а тоді полетів до свого гнізда на даху замку.

Невдовзі лелека знову з’явився над болотом. Трохи поширявши, він опустився на купину біля табуна. Довгоногий, високий, він повільно чалапав з купини на купину до гусей. Довгий опущений дзьоб, настовбурчені пір’їни над очима надавали лелеці невдоволеного вигляду.

Акка поквапилась назустріч лелеці. «Дивно, що пан Ермен уже тут, ще ніби раненько й холодно, – міркувала вона, чалапаючи болотом. – Та й чого це він сам, такий вельмишановний пан, наважився підійти до мене?»

Наслідуючи давній звичай птахів високого роду, обоє ще здалеку почали кланятися одне одному.

– Доброго дня, пане Ермен! – помітивши його понурий вигляд, привіталась вона першою. – Правду про ваш рід кажуть: прилетів лелека – приніс весну здалека. Як ся маєте?

– Хтозна, чи він добрий, пані Акко! – відповів він замість вітання.

– Та чого ж? І сонце вже пригріває, і дощу нема, і поживи для вас скрізь повно – жаби аж самі перед очі лізуть, – провадила далі Акка, обвівши крилом околицю. – Це б тільки жити й радіти, а ви щось наче… теє… сумовитий…

– З цього хіба що гусям радіти, а не мені, – забубонів, наче старий дід, пан Ермен. – А в мене гніздо ще не облаштоване, моху не назбирано, хоч моя пані вже ось-ось має прилетіти, а головне… дошкуляють вороги.

Акка здивовано звела брови-пір’їни:

– Які ж то у вас вороги, пане Ермен? От у нас лис Смірре – ворог так ворог. А ви ж височенько, аж на даху.

– А от і ні, пані Акко, тут ви помиляєтесь! – аж образився лелека. – Наш лютий ворог – сірі щури! Ви вже бачили їх?

– Авжеж, бачили. Вони, мов та річка, нещодавно рушили до замку. Кажете, вони дошкуляють вам?

Лелека роздратовано смикнув суху очеретину.

– Дошкуляють? Та я вам скажу більше, шановна Акко! – розходився пан Ермен, а тоді стишив голос, нахилився до гуски й мовив: – Щури прагнуть захопити замок повністю, адже там повно-повнісінько зерна. Я розкрию вам одну таємницю: цієї ночі на нас чекає вигнання або… смерть! Так-так, смерть, пані Акко! Саме тому я й прибув до вас.

Дика гуска здивовано підвела брову.

– Як це – вигнання? Невже ви не можете захистити своє житло? Ваш рід селиться на даху споконвіку. А ці обшарпанці зухвало шастають у замку, бо їх вигнали з села. Та й взагалі, звідки вам відомо, що цієї ночі щури вас виженуть або… або… – Акка ніяк не наважувалась вимовити слово «з’їдять».

Лелека знервовано затріскотів дзьобом, так наче його дратувала гусчина нездогадливість.

– Я це точно знаю! Мій сусіда, що мешкає в печі, старий кіт Приблуда, учора підслухав щурячу розмову. Вони змовлялися в погребі, щоб сьогодні вночі, поки замок спатиме, заскочити зненацька всіх і кого погризти, а кого вигнати, аби заволодіти всіма приміщеннями і ще дужче розплодитися.

Акка замислилась, а тоді гордо виступила вперед.

– Тоді я знаю одну стару поважну гуску, яка погодиться захищати замок!

Вражений такою хоробрістю старої пані, лелека аж дзьоба роззявив.

– Та що ви, шановна… Я… теє… я ж не до того… Ми б і самі… – белькотів він, ретельно добираючи слова. – Це я так, аби поскаржитись, я не до того вів… кахи-кахи… щоб поважна пані взялася нас захищати.

Усю розмову слухав табун. Нільс теж дослухався, і цей старий буркотун одразу йому не сподобався. «Це ж треба бути отаким нудним, – думав Нільс, ховаючись за Мартином, – і як його вислуховує Акка? Ще й збирається допомагати!»

Щойно він подумав це, як проводирка мовила:

– Та годі вже, пане, виправдовуватись! Звісно, я застара, до того ж іще денна птаха – вночі, якщо й прокинусь, геть нічого не бачу. Зате я в табуні маю, так би мовити, товариша. Він і вправний, і руки має, і вночі добре бачить, і пролізе скрізь…

Нільс збагнув, що це про нього йдеться, але його вразило інше – слова «так би мовити». Отже, він їм зовсім не товариш, а лише «так би мовити», он воно як! Стиснувши кулачки, він виступив наперед, аби сказати, що нікуди він не піде, що до щурів йому байдуже, тож нехай шукають собі помічників деінде!

Але щойно малий задер носа, аби виголосити це, як щось довге й тверде ухопило його та й ну теліпати ним, а тоді підкидати і знову ловити.

– Пане Ермен! Що ви робите? Ану пустіть його, це ж не жаба, а людина! – кричала Акка.

Лелека не зважав на її слова, а ще двічі підкинув хлопчика, ухопив міцним дзьобом і посадив на траву. У Нільса замакітрилося в голові, закружляло, здавалося, що довкола пурхають якісь велетенські метелики. Коли все трохи вгамувалося, він помітив якусь глузливу посмішку на лелечому дзьобі.

Нічого не сказавши, лелека обернувся і, наче стріла, пущена з натягнутого лука, шугнув угору. Акка втямила, що він глузував не тільки з малого, а й з неї – мовляв, яка з неї захисниця? Та Акка з Кебнекайсе не зважала на це, а от Нільс розлютився не на жарт. Йому так хотілося сісти на гусака, щоб Мартин наздогнав цього пана й добряче дзьобнув його. Поки хлопчик відшукував черевики, що поспадали з нього в перекиданні, Акка терпляче чекала. А тоді, не питаючи згоди, закинула малого собі на спину, і вони рушили слідом за лелекою до замку.