Розділ сімнадцятий

– Отак Літмус і повернувся з війни, – розповідала міс Френні далі, – і зрозумів, що залишився сам-один. Сів на згарищі свого рідного дому й заплакав. Плакав, наче дитина. За мамою, за татом, за сестрами, за тим хлопчиною, яким був раніше. А коли виплакався, відчув щось химерне. Йому схотілося солодкого. Схотілося цукерки. Він уже багато років не їв цукерок. І тоді він прийняв рішення. Так, любонько! Літмус В. Блок вирішив, що цей світ надто вже смутний і потворний, і він збере всі свої сили, щоб хоч трохи підсолодити його. Він підвівся й пішов – прямісінько до Флориди. І ввесь цей час обдумував свій намір.

– Який намір? – спитала я.

– Побудувати кондитерську фабрику.

– І він побудував її?

– Звичайно. Вона досі стоїть на Фейрвіл-роуд.

– Отой старий будинок? – здивувалась Аманда. – Страшний такий?

– Зовсім не страшний, – заперечила міс Френні. – Ця фабрика дала початок добробуту нашої родини. Саме тут мій прадідусь почав виробляти «Літмусів ромбик» – найславетнішу цукерку у світі.

– Я й не чула про таку, – сказала Аманда.

– Я теж, – підтакнула я.

– Авжеж, – відповіла міс Френні, – нині їх уже не виробляють. Схоже, що світ наївся «Літмусових ромбиків» донесхочу і втратив апетит. Але в мене збереглося кілька штук. – Вона висунула горішню шухляду столу. Там було повно цукерок. Висунула наступну – так само. Увесь стіл міс Френні Блок був завантажений цукерками.

– Хочете скуштувати «Літмусів ромбик»? – спитала вона нас із Амандою.

– Так, дякую, – відповіла Аманда.

– Звичайно, – підхопила я. – А Вінн-Діксі можна?

– Я ще не бачила собак, які любили б карамельки, – сказала міс Френні. – Проте хай скуштує, якщо захоче.

Міс Френні дала Аманді один «Літмусів ромбик», а мені – два. Я розгорнула цукерку й простягла її Вінн-Діксі. Він сів, понюхав цукерку, помахав хвостом – і обережно взяв карамельку з моїх рук. Спробував її пожувати, але з того нічого не вийшло, і він ураз проковтнув її. Потім ще раз махнув хвостом – і ліг знову спати.

А я їла свій «Літмусів ромбик» поволі. Він був дуже смачний. Водночас схожий і на шипучу воду, і на полуницю, і на щось іще, чого й назвати не можна, але на душі в мене щеміло від цього смаку. Я поглянула на Аманду: та смоктала свою цукерку в тяжкій задумі.

– Сподобалося? – спитала мене міс Френні.

– Дуже, мем.

– А тобі, Амандо?

– Так, мем. Але мені чомусь пригадалися всілякі сумні речі…

Цікаво, за чим може сумувати Аманда Вілкінсон? Вона ж не чужинка в цьому місті. І мама з татом у неї є. Я бачила їх разом у церкві.

– У цій карамельці є секретний додаток, – зізналася міс Френні.

– Так, я зрозуміла, – сказала я. – Відчула. А що це за додаток?

– Скорбота, – відповіла міс Френні. – Її відчує не всякий. Особливо дітям непросто її розпізнати…

– Але ж я відчула її, – перервала я.

– І я теж, – додала Аманда.

– Виходить, вам обом довелося зазнати в житті справжньої скорботи, – пояснила міс Френні.

– Мені довелося виїхати з Вотлі й залишити всіх своїх друзів, – сказала я. – Це одна скорбота… Данлеп та Стіві Дьюбері завжди дражнять мене. Це друга скорбота… А найбільша, найгірша скорбота – це те, що мама покинула мене, коли я була зовсім маленька. І я ледве пам’ятаю її. Та сподіваюся, що ми коли-небудь зустрінемось і я розкажу їй силу-силенну всіляких історій.

– А я зараз згадую Карсона, – промовила Аманда, мало не плачучи. – Мені вже пора… – І вона просто-таки вибігла з Меморіальної бібліотеки імені Германа В. Блока.

– Хто такий Карсон? – спитала я в міс Френні.

Вона хитнула головою.

– Це її скорбота. Цілий світ повен скорботи.

– Як же її вмістили в цукерку? – розпитувала я. – Звідки взявся цей смак?

– Оце і є секрет, – відповіла вона. – На ньому Літмус і надбав собі гроші. Зробив цукерку, солодку й гірку водночас.

А можна взяти ще одну, для моєї подруги Ґлорії Дамп? А ще – для Отіса з «Ґертрудиних годованців»? І для пастора? І для Пампушки теж?

– Бери скільки хочеш, – дозволила міс Френні.

Я набрала повні кишені «Літмусових ромбиків», подякувала міс Френні за історію, взяла в бібліотеці «Звіяних вітром» (грубенька, нівроку, книжка), покликала Вінн-Діксі, далі сіла на велосипед, і ми помчали до Ґлорії Дамп – повз будинок братів Дьюбері. Данлеп та Стіві саме грали надворі у футбол, і я вже хотіла показати їм язика, аж тут згадала слова міс Френні про те, що війна – це пекло, а ще про те, як Ґлорія Дамп просила, щоб я не судила цих хлопців надто суворо… І я просто махнула їм рукою. Вони зупинились і подивилися на мене, а коли я від’їхала далеко й озирнулася, Данлеп махнув мені у відповідь.

– Агов! – гукнув він. – Агов, Опал!

Я змахнула ще раз, дужче. І подумала про Аманду Вілкінсон, що теж полюбляє слухати різні історії… Цікаво, хто ж такий був Карсон?