Таємниця Пір’їнки розкривається

До Лапландії залишалося два-три дні польоту, коли внизу під хмарами табун помітив озеро. Хоч гуси й пролітали над ним двічі на рік, та не зупинялись на ньому ніколи й назви його ніхто не знав. Ніхто, крім Пір’їнки.

Пір’їнка була найдобрішою гускою в табуні, і всі її вельми любили. А надто вже Мартин догоджав: і розвідував для неї найсоковитішу траву, й вишукував торішні зернятка, й дивився, де найчистіша водичка. А все те було не просто так: Мартин задумав звити з Пір’їнкою гніздо, по-людському кажучи – одружитися. Всі це розуміли й лише ховали схвальну посмішку в дзьобі, спостерігаючи, як новоспечена парочка пасеться вкупі. Нільсові теж подобалася Мартинова подружка – авжеж, кращої гуски в усьому їхньому селі не знайдеш. «От якби й гусенята в них були такі ж гарні, я б їх залюбки пас!.. – замріявся хлопчик, та одразу й засмутився: – Еге, пас би… Я ж зачарований… І зараз не я їх пасу, а вони мене. Ех-х…»

І ось тепер Пір’їнка помітно пожвавішала й показала крилом на озеро:

– Гусоньки, дивіться, яке синє озеро! І вода в ньому прозора-прозора. Давайте зупинимось на березі!

– Зупинимось далі, нам вже трохи лишилося! – спокійно мовила Акка, не спокусившись на пропозицію.

Та Пір’їнка не вгавала:

– А коло берега та гарні острови! А яка там трава – наче сама до дзьоба проситься! Ви ще такої не їли!

– А звідки ти все знаєш про ті острови та про траву? – повернув до неї голову Мартин.

– Та я тут часто бувала, бо це моя батьківщина. Он за тим озером живуть мої сестри, отож я знаю тут кожен куточок.

Пір’їнці дуже хотілося зазирнути хоч на хвильку додому. Вона сумувала за рідним краєм, за сестрами, хоч вони й не такі, як вона, але ж рідні, з одного виводка.

Новина про Пір’їнчину батьківщину вмить долетіла до провідниці Акки, й та скомандувала спускатися. Пір’їнка захвилювалася. «Чи зрадіють мені сестри? Авжеж, точно зрадіють, вони ж вважають, що я або повзаю з переламаним крилом, або взагалі загинула на замку», – міркувала вона. Але якийсь вкрадливий голос усередині нашіптував: «Вони тебе покинули саму, могли б і залишитись ще на тиждень… Вони змалку заздрять тобі… Не повертай додому…» Пір’їнка так відганяла цей голос, аж головою закрутила.

Помітивши це, Мартин спитав:

– Пір’їнко, тобі смітинка потрапила в око? Чому ти головою крутиш?

– Та ні, – злякалася гуска й додала: – То оса причепилася, а я відганяю.

На березі рідний Пір’їнчин табун жив звичайним гусячим життям: усі паслися, мостили гнізда, готувалися виводити малечу… Її сестри – Пишнокрилка й Золотоочка – теж збирали хмиз для своїх гнізд. Про Пір’їнку всі забули, хоч минуло два місяці відтоді, як вони її покинули. Насправді ж усе було так: рідні сестри потайки раділи з Пір’їнчиного лиха й підбурили свою проводирку полетіти від замку якнайшвидше (мовляв, і задощити може, і хижаків тут повно, і таке-сяке…).

Підступні Пишнокрилка й Золотоочка заздрили своїй сестрі ще змалку. Ще б пак! Їхня мати не раз вихваляла її перед усім виводком: Пір’їнка і сумирна, і працьовита, і себе годує, і братикам та сестричкам їжу носить, і пір’ячко в неї інакше. А при цих словах ще й стара бабця-гуска докидала, що і шкаралупа Пір’їнчиного яйця була якась інакша – світліша, з цяточками та якимсь візерунком. Бабця вважала, що це віщує гусеняті щастя. І от обидві гуски зненавиділи сестру та все вичікували, коли ж їй скоїться якесь лихо (вони й самі охоче допомогли б тому лихові). І от на замку їм вже здавалося, що щастя навіки відвернулося від Пір’їнки.

Сама ж щасливиця завжди вибачала сестрам їхні вибрики і жаліла їх, бо їхній виводок рано втратив матір-гуску. Вона й не здогадувалася, що рідні зарості можуть виявитися непривітним чужим місцем, а сестри – найлютішими ворогами.

Пір’їнка аж сяяла, наближаючись до своєї домівки. Ось і молоденький очерет, а ось осока, в якій вони малими гралися в піжмурки, а ген там далі – густіші зарості, де родини Пишнокрилки й Золотоочки мостять гнізда.

– Кого-го-го це занесло до нас, га? – першою помітила гостей підсліпувата бабця-гуска. – Якісь го-го-гості!

На цей ґелґіт повибігали з трави сірі гуси, між якими вирізнялися красою Пишнокрилка й Золотоочка. Раптом обидві так вирячились на прибульців, аж дзьоби пороззявляли.

– Не може бути! – нарешті спромоглася вимовити Пишнокрилка.

– Не вірю своїм золотим очам!.. – примружувалась Золотоочка.

Та ось обидві перезирнулись і… щось невловиме промайнуло в тому погляді. Одразу ж опанувавши себе, сестри виступили наперед і навперебій вітали гостей солодкими голосами.

– Які ж ми раді, що ти жива, люба сестронько! Хто б міг подумати, що ти здоров… – бовкнула Пишнокрилка та раптом відчула, що їй хтось наступає на ногу. – Кхе… кхе… тобто я хотіла сказати – здоровенькі були, любі гості!

– Ласкаво просимо додому, Пір’їнко! Бачиш, як добре, що тебе підібрав інший табун. Заходьте-заходьте в наші зарості. Ось тут є пасовисько, а там водичка, а осьдечки бабця наша живе… – без упину торохкотіла Золотоочка.

Сонечко перекинулося за полудень, коли гуси досхочу напаслись та й зібралися всі – й господарі, й гості – погомоніти вкупі. Пишнокрилка й Золотоочка без упину дякували табунові за те, що прихистили «бідолашну калічку» Пір’їнку.

– Та хіба ж вона калічка? – дивувалася Акка. – Он яка панна пишна – якраз до пари білому гусакові, чи не так?

Зачувши таке, дві сестри мало на хвости не попадали.

– До якої ще пари? Про що ви, пані Акко? – не второпала Золотоочка.

– Пір’їнка має пару… отого красеня гусака?.. – сплеснула крильми Пишнокрилка. – Не може бути!.. Але ж вона…

– Хіба ж ви не раді за сестру, – підступила ближче Акка, – чого це ви раптом спохмурніли?

Пишнокрилка хутко виправилася:

– Та це ми, Акко, думаємо, як же їй з підбитим крилом аж у Лапландію летіти, га?

А Золотоочка докинула:

– Може, ви летіть собі, а Пір’їнка нехай із нами лишиться, і одужає тут, і пару тут знайде. Це ж таки її рідний табун.

У розмову втрутилась сама Пір’їнка.

– Не журіться, сестроньки, я вже одужала і все вирішила: полечу з пані Аккою до Лапландії. Ми з Мартином уже розмірковували, яке гніздо збудуємо, – пояснювала вона, не бачачи ніяких хитрощів.

Сестри мовчки кивали, а тоді, відбивши Пір’їнку від гурту, повели її за густі зарості та й ну морочити голову.

– Пір’їнко, ти придивися ближче до того гусака. Хоч він і красень, а, видно, зачарований, – таємниче просичала Пишнокрилка.

– Авжеж, – підтакнула друга сестра, – він возить на собі зачарованого хлопчика, а отже, й сам такий. Бачиш, і кольором він інакший, і вгодованіший. А ми ж тобі лише добра бажаємо…

Пір’їнка розгубилася.

– Що ж мені робити? А якщо він помре від чарів? Ох, бідна я, бідна! – забідкалася вона.

– Та не плач, сестро, – мовила Золотоочка, хитро підморгуючи Пишнокрилці, – твоєму лихові можна зарадити. Ось ми маємо від чарівної хвороби ліки – корінці. Даси їх тихенько Мартинові – і він, і той хлопчик звільняться від чарів. Головне, аби вони самі про це не знали, а то ліки втратять свою силу.

Ніхто й не здогадувався, яку чорну справу задумали дві заздрісні сестри, які не могли спокійно дивитися на Пір’їнчине щастя. «Ну чому все найкраще дістається цій Пір’їнці! – думали вони, добуваючи для Мартина отруйні корінці. – Подумаєш, як яйце було з цяточками, то тепер і щастя все їй? І красень той для неї? А нам що ж із простими сірими гусаками гнізда мостити? Хай той білий гусак хоч із світу пропаде, аби лиш тій щасливиці не дістався!»

А Пір’їнка, недовго думаючи, майнула хутчіш до Мартина й поклала перед ним смертельну поживу.

– Скоро нам летіти, тож підкріпись на дорогу. Це мої сестри приберегли для тебе найкращий гостинець, – припрошувала вона.

Мартин дзьобнув раз і раптом… здригнувся всім тілом, засичав і впав на траву. Злощасні корінці нестерпно запекли в роті. Пір’їнка злякалася й голосно заґелґотала, кличучи на допомогу. Першим примчав Нільс.

– Мартине! Мартине, прокинься, – термосив він його за шию і помацав дзьоб, що аж палав вогнем. Хлопчик подумав, що гусак чимось вдавився, тож розкрив йому дзьоба та вийняв звідти смертельну їжу. А тоді приніс води в молодому лопушку й напоїв свого друга.

Нільс нічого не знав, але Пір’їнка все зрозуміла й викинула корінці геть у болото. Залишатися на рідному узбережжі вона більше не могла. Коли про все дізналася Акка-провідниця, вона так розлютилася, аж мох шкребла пазурами.

– Я відчувала, що тут щось не так! – шипіла вона. – Капосні сестри! Та я їм пір’я зараз повискубую, я їм лапи подзьобаю!

Пір’їнка вмовила її нічого не робити сестрам, а лиш якнайшвидше зібрати табун у дорогу. Ця гуска була така добросерда, що навіть сувора Акка поступалася їй і ніколи ні в чому не відмовляла.

– Гаразд, – насилу вгамувала Акка свій гнів, – хай буде так, як ти просиш. Надто ти м’якосерда, я б на твоєму місці провчила цих дурихвісток!

І хоч сонце наближалося до обрію, а летіти проти ночі було небезпечно, табун швидко зібрався в дорогу. Пишнокрилка й Золотоочка стежили з-за очеретів за всім дійством і не наважувалися показуватися гостям на очі. Гуска-бабця десь дрімала на осонні, пропустивши всю прикру подію, а решта берегових гусей клопоталася коло власних гнізд. Акка змахнула крилом, і табун піднявся над берегом.

Гучне лопотіння крил розбуркало бабцю, вона лупнула чорненькими очима в небо й прогугоніла:

– Ич, який білий гу-гусак! Я ж казала, що ті цяточки на щастя!

Попередній пост

Як перехитрили хитруна

Якщо поглянути на карту Швеції, то гуси прямували вище і вище. А північні краї здавна ... Читати далі

Наступний пост

Нільс потрапляє в неволю

Місяць травень назвали так через те, що він буяє травами, коло хат цвітуть вишневі садки, ... Читати далі