Розділ двадцять шостий

Дощ уже скінчився, хмари розвіялись, і небо було таке чисте, що я бачила на ньому всі зірки, створені Богом. Я пройшла в дальший кінець садка Ґлорії Дамп, до дерева її помилок. Вітер ущух, і пляшки не дзенькали – просто тихо висіли собі. Я поглянула на дерево, а потім на небо.

– Мамо, – промовила я, ніби вона стояла переді мною. – Я знаю про тебе десять фактів, але цього мені замало. Так, замало. Тато, мабуть, розкаже мені щось іще. Напевно розкаже, бо тепер він знає, що ти не повернешся. Він сумує за тобою – і я теж сумую, але моє серце вже не таке порожнє. Воно помалу наповнюється. Я все одно думатиму про тебе – обіцяю тобі. Але вже не так часто, як думала цього літа.

Ось що я сказала того вечора під деревом помилок Ґлорії Дамп. А сказавши, постояла, роздивляючись на небо – на всі ті сузір’я та планети. Потім я згадала про своє власне дерево – те саме, що Ґлорія допомогла мені посадити. Як давно я не бачила його! Я стала навколішки й почала шукати своє деревце. А коли нарешті знайшла, то здивувалася: як воно виросло! Воно досі було маленьке. Досі більше скидалось на паросток, ніж на дерево. Але листочки й галузки були міцні – геть справжні. Я ще не підвелася з колін, коли почула чийсь голос:

– Ти молишся?

Я поглянула – то був Данлеп.

– Ні, – відповіла я. – Не молюся. Просто думаю.

Він схрестив на грудях руки й подивився на мене.

– А про що? – спитав він.

– Про всілякі різні речі… Пробач, що я вас зі Стіві дражнила лисими немовлятами.

– Нічого, дурниці, – відповів він. – Ґлорія просила мене провести тебе до будинку.

– Я ж тобі казала, що вона не відьма!

– Я знаю, – сказав він. – І раніше знав. Просто хотів з тебе покепкувати.

– Справді? – Я пильно поглянула на нього. Але в темному садку нічого не було видно.

– То ти встанеш нарешті? – спитав він.

– Так.

І тоді він мене здивував. Зробив таке, чого я аж ніяк не чекала від братів Дьюбері. Він подав мені руку. Я взяла її, і він ривком підняв мене на ноги.

– Хочеш до ґанку наввипередки? – запропонував Данлеп і помчав.

– Гаразд! Тільки пам’ятай: я дуже прудка! Ми побігли, і я обігнала його. Я торкнулася стіни будинку Ґлорії Дамп раніше за Данлепа.

– Навіщо ви бігаєте в темряві? – промовила Аманда, що дивилася з ґанку на нас. – Іще спіткнетесь!

– Відчепись, Амандо, – відповів Данлеп, хитнувши головою.

– Відчепись, Амандо… – повторила я. Аж тут пригадала Карсона, і мені стало її шкода. Я зійшла на ґанок, узяла її за руку й потягла за собою. – Ходімо! Ходімо всередину!..

– Індіє Опал! – сказав тато, коли ми з Амандою та Данлепом увійшли. – Ти прийшла заспівати з нами?

– Так, сер. Тільки я знаю дуже мало пісень…

– Ми навчимо тебе, – усміхнувся він. Так усміхнувся, що любо було подивитися.

– Авжеж, – підхопила Ґлорія Дамп. – Навчимо. – Пампушка, як і раніш, сиділа в неї на колінах, але очі її були заплющені.

– Хочеш «Літмусів ромбик»? – міс Френні простягла мені вазу з цукерками.

– Дякую. – Я взяла карамельку, розгорнула й поклала до рота.

– Огірочок хочеш? – подав мені банку Отіс.

– Ні, дякую, – сказала я. – Трохи пізніше.

Аж тут Вінн-Діксі виліз із-під стільця Ґлорії Дамп. Він тісно притулився до мене – як я до свого тата. Поруч зі мною стояла Аманда, і її обличчя зовсім не здавалося мені скривленим.

Данлеп ляснув пальцями й нагадав:

– Ну то що, заспіваймо?

– Еге, – підтакнув Стіві. – Заспіваймо, чи як?

– Давайте співати! – розплющила очі Пампушка. – Заспіваймо для песика!

Отіс засміявся і вдарив по струнах. А в моєму роті, наче квітка, розцвів смак «Літмусового ромбика» – солодкий і гіркий водночас. І тоді Отіс і Ґлорія, і Стіві, і міс Френні, і Данлеп, і Аманда, і Пампушка, і мій тато – усі разом заспівали. А я уважно слухала, щоб запам’ятати цю пісню.

КІНЕЦЬ

Попередній пост

Розділ двадцять п’ятий

Ще за цілий квартал до будинку Ґлорії Дамп ми почули звідти музику – гітару, спів ... Читати далі