“Гусеня” пані Акки

…Мартин помітив зникнення хлопчика, коли табун підлітав до Лапландії. Гусак так звик до свого малого наїзника, що вже й не відчував на собі його ваги. Угледівши попереду високі гори з білосніжними шапками, він обернувся назад і гукнув:

– Нільсе, дивись, це вже точно ми долетіли. Я тут сам не був, проте чув, що… Нільсе?.. Нільсе?!

Мартин репетував щосили, наче Нільс переховувався в його пір’ї й не чув. Але хлопчика як вітром здуло. Акка розвернулася, а за нею всі гуси. Вони чимдуж помчали до озера й наздогнали мисливця з сачком уже біля хатини, та боялися наблизитись. Пожурившись-поґелґотавши, табун полетів геть.

Сірі гуси оселилися для гніздування в гарній долині, зусібіч оточеній високими скелями. Яка ж краса тут була! А крім того, й затишно, й безпечно. А безпечно тому, що на уступі найвищого стрімчака спорудило собі гніздо орлине подружжя. Звісно, вони не товаришували з гусьми, але й не дуже їх кривдили: щоліта цупили двох-трьох гусенят та й годі. Більше красти не хотіли, щоб гуси не віднадилися від цієї місцини. Зате орлів боялися всілякі хижаки, що підкрадалися до долини по той бік скель. Гостроокі (і гостродзьобі) орли помічали всіх і всюди, тому жодна сова, лисиця чи тхір і носа не потикали в долину.

Цього року все було так само. Сірі гуси щойно прибули на гніздування, а з орлиного гнізда на скелі гордо й нахабно зиркала орлиця. Гуси прозвали її між собою орлицею-царицею, і коли гостроока птаха дізналася про своє прізвисько, то не образилася, а ще вище вмостилася на гнізді. Для орла, правда, язикаті гусенята придумали іншу дражнилку – «орел-козел», проте Акка суворо забороняла їм ґелґотіти це вголос, ще й наказувала їхнім матерям давати дітям доброї прочуханки за таке.

Сама ж Акка вже кілька років не виводила пташенят, бо була стара. Тепер її справою було порядкувати в табуні, підказувати молодим гускам, як правильно висиджувати яйця та виховувати малечу.

На початку червня всі гусячі подружжя змостили гнізда. Гуски висиджували гусенят, а гусаки дбали про харч. Акка ходила від гнізда до гнізда та перемовлялася з хазяйками про се, про те, давала поради й наглядала за табуном. Час від часу вона кидала погляд на уступ у скелі. Орли шугали туди-сюди, й вона ніяк не могла втямити, чи там яйця лежать, чи вже вилупилися пташенята.

Одного дня гуска помітила, що орли не повернулися ночувати. «О, видно, здобич завелику вхопили, – думала вона. – Це аж завтра зранку з’являться». На ранок вони так і не з’явилися, не прилетіли ні другого, ні третього дня. Акка підозрювала, що, певно, щось трапилося, й – ніде правди діти – в її гусячому серці жевріла радість: хиже подружжя, певно, загинуло, тож хоч цього року гусенята будуть цілі. А вранці четвертого дня зі скелі долинув такий вереск, що аж гуски на гніздах стривожились. Акка не могла повірити: орли залишили для них «подарунок» – нащадків. Цього ще їм бракувало!

Змахнувши крильми, Акка забралася на самісінький стрімчак і зазирнула до орлиного гнізда. На його дні, закаляне й голодне, сиділо одне-єдине орленя. Голе, некрасиве, з пищиками замість пір’я та з великим дзьобом, воно глипнуло на гуску гострим оком і верескнуло:

– Чого витріщилася? Я їсти хочу! Ану хутко погодуй мене!

– О, – здивовано роззявила дзьоба Акка, – а хто це тут такий невихований, га?

– Їсти хочу! Кому кажу? Мої батьки, хай їм абищо, літають хтозна-де, а я тут з голоду маю помирати?

Гуска дзьобнула його в голий зашийок, аби провчити, й мовила:

– Слухай, малий, як там тебе…

– Горго! – скрикнуло орленя. – Я великий Горго, а не малий!

– Гаразд, Горго, – примирливо мовила гуска, готуючись сказати страшну новину. – Твої батьки вже цеє… як це сказати… вже не повернуться до гнізда. Їх, мабуть, хтось з… – Акка не зважилася сказати «з’їв» і придумала: – Злякав.

Очі в орленяти округлилися, голе тільце зіщулилось, а з жовтого гачкуватого дзьоба почулося жалібне пхикання:

– Як це не повернуться… як це хтось злякав? А я? А як же я… Я їсточки хочу!..

І так жалюгідно виглядало те пташеня, що смілива й сувора Акка й сама втерла сльозу. У ній прокинулося давнє материнське чуття, пригадалися всі її виводки, пухнасті жовті гусенятка.

– Ану цить, не клекочи, а то лис почує, – вже лагідно вмовляла вона Горго й хутко метнулася в очерети та принесла йому рибинку.

Орленя її вмить проковтнуло й зажадало ще. Горго не гребував ні рибою, ні жабами, ні хробаками, хоч час від часу просив «чогось смачненького», цебто м’ясця.

Так і почалося гусчине опікування малого орленяти. Воно поволі підростало, вбиралося в пір’я й вимагало більше їжі. У липні настав час гусям міняти пір’я, тож Акка полетіла на стрімчак і попередила:

– Слухай, Горго, я не зможу деякий час сюди прилітати, тому краще ти спустись до нашої зграї, інакше ти помреш з голоду.

Орленя послухалося, розправило куценькі крила в сякому-такому пір’ї і, набравши повітря в груди, скочило з гнізда. А виводки гусенят уже чекали внизу й пильно стежили за польотом їхнього майбутнього «братика». Горго раз перекинувся, махнув то одним крильцем, то другим, а тоді вирівнявся і спробував приземлитися, та беркицьнувся гачкуватим дзьобом у траву. Гусенята ж вважали цей політ прекрасним, бо самі ще зовсім не літали. Вони залюбки прийняли його до компанії. Ще б пак – орленя виглядало на голову вищим, мало царський погляд і на ногах стояло рівніше, а гусенята ходили перевальцем. Мало-помалу Горго звикав до нової родини, забував батьків і вважав Акку своєю матір’ю. І все було б нічого, якби не прикра пригода біля озера. Пташенята ганялись одне за одним між осокою, а коли настала черга орла ганятися, всі чкурнули в озерце. Горго – за ними. Він ступив у воду, раз шкрябнув лапами, вдруге і… мало не втопився.

– Мамо Акко! – верещав він. – Швидше сюди, я хворий!

Примчала гуска й не знала, що сказати. Усі виводки плавали на озері, кличучи за собою орленя, а воно ніяк не пливло. Акка все міркувала, як би і правди не сказати, і пташеня втішити.

– Синку, не переймайся, – приголубила вона його, – ти не можеш плавати через те, що довго сидів на скелі й відростив довгі пазурі. Тут уже нічого не вдієш. Зате скажу тобі чесно: ти літатимеш краще за всіх нас!

– А чому, чому так? – перепитував Горго Акку, зазираючи їй в очі.

– Тому… е-е-е… тому, що ти народився вгорі, а ми в долині, – відбрехалась гуска. – Це така прикмета. У кого гніздо на землі, ті й літають погано.

Попередній пост

Нільс потрапляє в неволю

Місяць травень назвали так через те, що він буяє травами, коло хат цвітуть вишневі садки, ... Читати далі

Наступний пост

Відліт і повернення Горго

Непомітно втекло літо й підкрався вересень. Гусенята попідростали і готувалися до тренувального польоту, адже через ... Читати далі