Відліт і повернення Горго

Непомітно втекло літо й підкрався вересень. Гусенята попідростали і готувалися до тренувального польоту, адже через місяць їм усім треба буде летіти зимувати на південь, де тепліше.

І ось одного ранку, вишикувавшись на горбочку клинцем, молоді гусенята чекали команди Акки. А стара гуска була мудра, що й казати. Вона поставила попереду всіх не кого іншого, а Горго, щоб гусенята брали з нього приклад.

Затріпотіли крильця – і пташенята полетіли. Хто кривенько, хто вбік, молоденькі гусочки перелякано верещали, а орленя летіло так, ніби небо було його рідною домівкою.

– Мамо Акко, дивись – я лечу! – гукало воно згори, коли клинець гусенят лишився десь унизу. – Ой, як добре літати! Я вас усіх бачу! Агов, клинець, ну де ви там є?

Наступного дня тренування повторили, а за тиждень вирушили через скелі до озера. Перед вела пані Акка, а Горго викаблучувався за нею: і так полетить, і сяк, і крила складе, і ноги простягне – словом, насолоджувався польотом. Скелі залишилися позаду, коли праворуч хтозна-звідки взялися ворони. Акка не чекала від них ніякої загрози, тому й не дивилася в їхній бік. Аж раптом збоку від клинця почувся воронячий регіт:

– Ой, ви тільки погляньте: орел серед гусей! – зарепетував один, і всі захихотіли, дивлячись на Горго.

– Агов, орле, ти чи з глузду з’їхав? Хапай гуску й тікай! От телепень! – гукали ворони навздогін.

– Мамо Акко, що вони торочать? – питався в провідниці Горго.

– Не зважай, синку, на вороння, самі вони телепні! – незворушно відповіла Акка, хоч у самої все всередині перевернулося.

Знов почулося глузування, і зненацька орел відчув, як його лють наростає і витягуються пазурі. Акка помітила це й прикрикнула:

– Горго, вгамуйся, не слухай тих чорноперих шибеників!

Вороняча зграя лишилась позаду, а внизу на горбистій місцевості вигулькнуло маленьке лапландське поселення. Люди снували туди-сюди по господарству, у дворі гуляли кури, гавкали собаки. І раптом зірке орлине око угледіло молоденьку курочку. Таку вгодовану, що стриматись було несила. І, навіть не встигши про це подумати, орел шугнув униз, каменем налетів на двір, та тут де не взялась селянка.

– Орел!!! Орел краде курей! – гукнула вона так голосно, що й Горго злякався. – Ану киш, ах ти ж паскудник!

На цей лемент із сусідніх хат повискакували й старі, й малі та й ну ганяти Горго. Жбурляли каміння, палиці, грозилися кулаками та кричали, аж поки орел не зник у хмарах.

Коли орел повернувся в табун, Акка присоромила його:

– Фе, Горго, який ти невихований. Як тобі не соромно кривдити беззахисних пташок!

– Та я і сам не знаю, як так вийшло. Це щось таке всередині мене потягло до курей… Я не хотів, а потім так вийшло… Я більше не буду, – виправдовувався Горго, боячись про це говорити при інших гусях.

Але згадалися слова селянки, і все стало на свої місця. Так, він орел, а не гусеня. Його надурила Акка. І він обов’язково скаже їй про це в лісі.

Прилетівши до найближчого лісу, Горго одразу ж підступив до провідниці, коли та стояла осторонь від зграї.

– Мамо Акко! – насупивши пір’ясті брови, суворо мовив він. – А втім, я знаю, що ти мені зовсім не мама, а я не твій син! Я орел, а не гусак!.. І я хочу м’яса, а не трави й риби!

– Синку, любий, що ти таке говориш… – ледве вимовила гуска. – Я ж тебе виховала, на ноги поставила, літати навчила. Хіба ж я не мати?

– Я не такий, як ви всі, я інакший! – розходився Горго. – І не тому, що я на скелі виріс, а тому, що орел. З мене всі сміються, що я росту з гусьми. – І, трохи помовчавши, додав: – Ось що, пані Акко, я все вирішив: сьогодні я полечу від вас. Я не гусак, щоб їсти з вами траву! Прощавай!..

І Горго злетів над лісом та подався світ за очі – тільки його й бачили.

Ніколи ще не було так гірко гусці, як сьогодні. А особливо тому, що назвав її наприкінці не матір’ю, а пані, як кликали її чужорідні птахи. А Горго ж хіба був чужий? Яких вона йому жабок ловила, а рибку, а хробачків! Сама до такої гидоти й не підійшла б, але заради сина… А він отак – не мати…

Акка посумувала-посумувала, проте настав час летіти знов у долину. Всім гусенятам вона, плачучи, пояснила, що Горго загубився в лісі, хоч сама потайки чекала, що її вихованець колись таки повернеться.

А орел, лютий на всіх, літав по скелях і лісах, учився полювати і врешті… дополювався. Він саме нагледів в одному дворі строкате курча, сів на паркан, та раптом – хап! – і попався. Оскільки сам із себе він був гарний, молодий, з гордовитою поставою, випещеним пір’ям (що там казати, мати-гуска привчила його чепуритися), то його продали до того самого звіринцю, де жив Нільс. Та ще й треба так трапитися, що мешкали вони по сусідству.

У перший день Горго забився в куток, склав крила й насупився. Які тільки думки не роїлися в його молодій орлиній голові! Лише на третій день він трохи вгамувався, подзьобав якогось харчу й роззирнувся. Залізна клітка була чимала, збоку стояло коритце й висіла жердинка, наче для півня. «Я не півень! Я орел!» – доводив про себе Горго, а тоді помітив у сусідній клітці незвичайне мишеня.

– Агов, мишеня! Сховайся куди-небудь, бо я тебе хочу з’їсти, а ніяк не допнусь. Тож краще не дратуй мене, – пихато мовив Горго.

Нільс хоч і обіцяв уже добре поводитись, та не втримався й показав орлові язика. Він зовсім не боявся, бо надійно був захищений кліткою.

– О… ого… – вирячився Горго. – Так ти людина! Хто ж тебе сюди посадив?

– Не твоє орляче діло! – відрубав Нільс, якому явно не подобався новий гостроокий сусід, чий погляд наче наскрізь його пронизував.

Це неабияк зачепило гордовитого птаха.

– От нечема людський! Моя вихователька гуска Акка за це дзьобнула б тебе в потилицю!

Нільс аж підскочив, зачувши знайоме ім’я. І тут з’ясувалося, хто є хто і як сюди потрапив. Якби зараз до звіринцю зайшов господар, то, мабуть, зомлів би від побаченого. Куплений ним маленький гном, перлина всього звіринцю, прикипів до сусідньої клітки й розмовляв ніс до носа (точніше, ніс до дзьоба) з орлом!

А говорили вони про все-все аж до самісінького ранку і насамкінець домовилися, що Нільс, намастившись кашею, прослизне в отвір, викраде в хазяїна інструмент, перепиляє залізні ґрати орлиної клітки, й вони разом полетять шукати рідний табун. Сказано – зроблено.

Цілий тиждень пиляв хлопчик залізяччя, а орел його лиш підганяв – так йому кортіло на волю. Нарешті він вибив сильним дзьобом розпиляні ґрати й по-царському всівся на клітці.

– Молодець, малий! – похвалив Горго.

До речі, називав він Нільса саме так – «малий», аби почуватися вищим за людину, бо коли ще йому трапиться нагода поверховодити над двоногими ворогами?

Політ на орлові – це не те, що на гусакові! Обабіч розгорнуті широкі крила, які наче завмерли, тихий політ. А висота ж яка – страх та й годі! Нільс боявся глянути вниз, аби в голові не закрутилося.

Перед польотом домовилися: орел у дорозі їстиме те, що гуси, а як запримітить якусь м’ясну здобич, то хай його Нільс б’є кулаками в шию, щоб віднадити від хижацтва.

У долині, захищеній скелями, пожовкли перші листочки на деревах – настав час вирушати на південь. Усі родини вишикувались у великий клинець – пари гусей і молоді гусенята. Серед великого ключа помітно вирізнялась одна родина: красуня гуска, білий гусак і строкаті гусенята.

– Горго, дивись, он мій гусак Мартин! – гукав Нільс зі стрімчака, на який вони щойно сіли.

– Ану цить, малий, не репетуй, бо нас почують, – прошепотів орел. – Треба, щоб усе було несподівано, щоб вийшов сюрприз, розумієш?

– Угу, – кивнув хлопчик.

І ось «кінь» розправив крила, йому на спину видерся Нільс, і орел крутнувся над долиною та над клинцем безшумним красивим колом. Що вже казати, це був царський політ, недарма матір’ю Горго була орлиця-цариця.

Гуси позадирали довгі шиї, перелякані гусенята кинулися врозтіч.

– Це Горго, не бійтеся! – гукнула пані Акка. – Це мій синочок повернувся.

Скільки радості було в долині, що й не розкажеш. Мартин і Пір’їнка вже не сподівалися побачити хлопчика живим. З нагоди зустрічі вирішили відкласти виліт на день. До пізньої ночі точилися в заростях розмови. Нільс у колі гусей розповідав про свої пригоди, а у віддаленому гнізді схлипувала од радощів Акка:

– Ох ти ж моє гусенятко…

А Горго клекотів:

– Ти найкраща матуся у світі!

Попередній пост

"Гусеня" пані Акки

...Мартин помітив зникнення хлопчика, коли табун підлітав до Лапландії. Гусак так звик до свого малого ... Читати далі

Наступний пост

Страшна правда

Нільс довго чекав цього дня. Цікаво, як там його батьки? Від думки про них на ... Читати далі