“Ні! Тільки не це!”

…Рано-вранці перед польотом провідниця оголосила, де і скільки вони сьогодні летітимуть. Шляхи в диких птахів визначались по-своєму: лісами, полями, озерами, болотами, горами.

– Ох, як далеко, – скаржились молоді гуси. – Коли вже море буде?

– У птахів є така приказка: мовчки крилами махаєш – швидше відстань подолаєш, – сказала мудра Акка й першою злетіла.

У дорозі Нільса точила думка про батьків. Бідолашні, як же вони перебиваються з копійки на копійку? А хату як шкода, він же там народився. І щойно він надумає вертатися додому, як відчуває руками теплу Мартинову шию, чує його ґелґіт і знову вирішує: ні, він друга не зрадить!

Отак непомітно лишилися позаду висока сосна над ущелиною, скелясті гори, ліси, озера й поля. Раптом хлопчикові очі вихопили зі строкатої скатертини щось знайоме. «Щось таке я вже бачив», – подумав він і придивився дужче до пожовклих садків, де рум’янилися яблучка, до скошених полів та широких подвір’їв.

– Мартине! – скрикнув він і смикнув гусака за пір’їну. – Дивись – це наш двір!

З несподіванки гусак наче завмер у повітрі. Клинець збився, й Акка наказала летіти до найближчого болота.

У Нільса серце калатало так, немов збиралося саме по собі вискочити й покотитися додому. Та й гусак розхвилювався, і вперше за всю подорож йому захотілося хоч краєчком ока зазирнути до їхнього хліва.

Гуси паслися довкола болота, а Нільс і не сідав – ходив між гусьми й не знав, куди себе діти. Раптом йому спало на думку, що він може й не повертатися до батьків, а лиш у вікно на них поглянути. Із цим задумом він підійшов до орла, який стояв на узвишші, та попросив його покатати. А тут де не взялася пані Акка.

– Іди, синку, покатай Нільса, а то йому нудно, – проказала вона й підморгнула хлопчикові.

«Як вона все зрозуміла?» – здивувався хлопчик, а вголос попросив:

– Тільки ви, пані Акко, не летіть без мене, гаразд?

– Га-гаразд, – погодилася гуска, помахала їм услід крилом і подалася пастися.

Горго висадив хлопчика трохи далі від двору, боячись, як би його самого не підстрелили.

– Домовимось так, малий, – сказав орел, – як надивишся на своє гніздо, чи то пак хату, вилізь на паркан, а я з неба побачу тебе.

– Та я ж такий крихітний, хіба мене видно?

– Ти що, малий, мене не знаєш? – гордо випнув груди птах.

– Та знаю, знаю, не ображайся.

На тому й розійшлись.

Двір зустрів Нільса непривітно. Хлів стояв відчинений, звідти долинало мирне жування. «Як я скучив за коровами», – подумав Нільс і зазирнув досередини. І як же він здивувався, побачивши лише одну з них – Квітку, а Зірки та Лілеї не було. Авжеж, гном таки правду переказав. А Квітка, угледівши хлопця, закліпала своїми довгими віями.

– По-моєму-му-у, це Нільс! – промукала вона і помахала йому вухами. – Давненько ж тебе не було, хлопче. Але ми багато чули про тебе. Кажуть, ти дуже змінився відтоді, як став малим. – А тоді корова нахилилася так низько, що в її великому оці Нільс побачив своє відображення, й промугикала тихенько: – А ще тут горобці цвірінькали, наче ти на нашому-му-у гусакові Мартинові літав у Лапландію. То що, брешуть ті горобці-брехунці чи правду кажуть?

– Так, Квіточко, літав і стільки всього бачив, що й не розкажеш!

– Ну розкажи хоч трохи, – попросила Квітка й зітхнула: – Шкода тільки, що Лілея та Зірка не почують, їх продали влітку.

Нільс почухав коров’ячу теплу щоку.

– Квітко, я тобі потім обов’язково розкажу, а зараз дуже поспішаю, – пообіцяв він і вже хотів було виходити, як побачив під стіною якусь тварину.

Змарнілий, виснажений молодий кінь нагадував якусь потвору зі страшної казки. Сумні очі, одна нога трохи підігнута, ребра повипиналися. Нільс підійшов ближче.

– Конику, тобі щось болить?

– Ох, Нільсе, господар не знає, як мене лікувати. А треба лиш витягти цвях із ноги. От якби я міг сказати йому про це!

Нільс трохи постояв, пошкріб потилицю, а тоді гайнув у двір, знайшов там шматок березової кори й написав на ній вуглинкою: «Витягни з моєї ноги цвях», – і прив’язав напис до хворої ноги.

Із хліва хлопчик попрямував до ґанку – хоч краєм вуха послухати батьків.

Крізь щілину незачинених дверей чулися мамині зітхання й уривки розмови.

– …лишається тільки хату продати, – понуро мовив батько.

– А може, коня продамо, бо хату шкода. Якщо наш синочок все ж таки повернеться, то куди він прийде?

Від цих слів Нільсове серце стислося в грудочку й дужче застукотіло. І зненацька в його думках почулися слова Акки: «Ти служив у нас гусопасом… оплата за твою чесну працю… скарб лежить через п’ять полів, три озера…»

– Хто купить такого коня? Він уже й нам як тягар, а не поміч. – Батько важко зітхнув і підвівся. – Піду подивлюся, чи живий він ще там…

Батько рушив до дверей, а Нільс, мов мишеня, спритно шаснув за мітлу, що стояла в кутку. У хлів господар тепер не любив заходити: тут ніхто вже не кудкудакав, не кукурікав, корови не витягали до нього морди, аби він почухав. Квітка стояла сумна без подружок і тільки жалісливо зиркала на слабого коня, що ледве на ногах стояв під стіною. Угледівши господаря, Квітка щосили потягла морду в бік коня. От якби люди розуміли тваринячу мову!

– Глянь йому-у-у-му-у на ногу! – ревнула корова, але господар, звісно, чув лише мукання.

Він зиркнув на сумного коня й примітив щось біле на його нозі. «Записка! – злякано сахнувся хазяїн, пробігши очима по березовій корі. А думки, наче бджолиний рій, гули в голові: – Кінь уміє писати? Не може бути! У нього ж пальців нема!» А тоді трохи опанувавши страх, таки оглянув ногу і… справді знайшов глибоко встромлений цвях. Він уже не думав про таємничу появу записки, а блискавичним рухом витяг залізну «хворобу». Кінь аж заіржав з радості, хоча насправді він промовив:

– Іго-господарю! Біго-го-гом шукай сина. Ві-гі-гін десь тут! – Одначе батько Нільса так і не розгадав загадкового іржання.

Чоловік прожогом кинувся до хати кликати дружину, аби й вона побачила чудасію на березовій корі.

А тим часом на болоті Мартина, як і Нільса, охопило бажання побувати на рідному подвір’ї. «От здивувалися б наші кури та гуси, якби побачили мене з Пір’їнкою та виводком», – гордо думав він. І нарешті в його голові визрів план: він просто покаже своїй новій родині свою батьківщину – те місце, де він народився й виріс, а потім одразу ж рушить назад, на болота. Він тихенько підмовив Пір’їнку, вони всі разом покрадьки відбилися від табуна й полетіли до Нільсового двору.

Пір’їнка ступала з острахом на обійстя, де господарювала людина. Молоді гусенята чалапали за нею, а Мартин сміливо простував попереду, показуючи то на загороду, то на хлів, то на хату.

– Ідіть-ідіть, не бійтесь, – припрошував він. – А ось тут наш хлів. Курей щось не видно – мабуть, уже сидять на сідалі, вони в нас рано спати ляга-га-гають. А це корова Квітка. Здоровенькі були, пані Квітко, радий вас бачити!

Квітка з подиву вже й кліпати забула, а лиш витріщалася на несподіваних гостей. А Мартин не вгавав:

– А це наше спільне з гусьми та курми корито, тут завжди повно ячменю. До речі, ячмінь – найпоживніша гусяча смакота. Підходьте і скуштуйте.

Гусенят довго вмовляти не треба було. Вони загалайдакали й кинулися до корита, Пір’їнка теж підійшла.

По той бік подвір’я з хати вийшло подружжя і попрямувало до хліва. Нільсові за мітлою і смішно було через ту записку, і плакати хотілося. Тож він затулив рукою рота, щоб нічого не вигукнути, й спостерігав далі. Але раптом почувся матусин крик:

– Дивися, Мартин повернувся! З гускою!

– Ой, а гусенят молодих скільки! Зачиняй хлів! Хапай гусака!

– Тримай гуску, ой, як вона мене скубнула!

Зачувши колотнечу, Нільс бігав туди-сюди, але вискочити у двір у «мишачому» вигляді боявся. «Я його врятую, і ми полетимо! Я зараз щось придумаю», – гарячковито думав він, обхопивши голову руками, аж раптом на ґанок ступили його батьки, несучи в руках Мартина й Пір’їнку.

– Нільсе, рятуй! – репетував Мартин.

– Допоможи, Нільсе! – щосили волала красуня гуска.

Гусей занесли до хати, зв’язали ноги й крила. Нільс просунув голову в щілину й обмірковував, як би тихо прокрастися й розрізати мотузочки, коли враз у батьковій руці зблиснув ніж. Нільс зблід, руки затремтіли, а ноги перестали слухатись. «Ні! Тільки не це!!! – кричало все всередині. – Хай краще я навіки залишусь малим, але друзям не дам загинути!»

І, рвучко відхиливши двері, він закричав на всю хату:

– Не ріжте Мартина! Він мій друг! Не ріжте!

Десь угорі клекотів орел, на лаві ґелґотіли гуси, батько з переляку випустив із рук ніж, мати самими губами промовила: «Нільс!» – і кинулася в сіни. Двері відчинилися навстіж, і перед нею постав її зниклий навесні син: засмаглий, височенький, замурзаний і трохи зляканий, у подертій одежині, але живий-здоровий.

– Синку, любий, де ж ти був? А як ти підріс за літо, – обійняла мама Нільса.

– Таки повернувся! – радів тато, плескаючи хлопця по плечах.

І раптом Нільс помітив, що його голова коло татового плеча, двері не такі великі, як здавалися, а мамині добрі очі так близько.

– Я виріс, мамо, тату, я виріс! Я не малий! – скрикнув він.

– Авжеж, що не малий! Ціле літо минуло – ти вже як орел! – хвалив батько, не розуміючи, про що торочить хлопець.

Зненацька почувся гусячий ґелґіт, і Нільс ухопив матір за руку:

– Мамо, будь ласка, не ріжте Мартина й Пір’їнку, це мої друзі! Я вам усе розкажу!

Нільсові батьки тільки перезирнулися і… посміхнулись.

А під старим порогом сидів і собі посміхався не хто інший, як гном. Посміхався щиро, задоволений своєю справою…

Нільс спав у своїй м’якенькій постелі так солодко, що, здавалося, розбудити його не зможе й грім. Але знадвору почувся зовсім не грім, а звичайний гусячий ґелґіт, і хлопчик підскочив.

– Мартине, де ти? – покликав він спросоння.

Нашвидкуруч вбрався, мимохідь взув черевики й вискочив надвір. Осінній ранок запнув небо сірими хмарами, та Нільс аж сяяв щастям. Ще б пак – його бажання здійснилося. Авжеж, він став самим собою – не крихітним мишеням чи горобеням, а звичайним хлопчиком Нільсом. А поряд у загороді паслися його друзі – Мартин, Пір’їнка та молоді гусенята. Шкода тільки, що тепер він не розумів їхньої мови.

Угорі над їхньою хатою один за одним летіли журавлині, качині та гусячі ключі. «Як би хотілося попрощатися з Аккою та її табуном, – подумав хлопчик, задерши до неба личко. – Та де там – тепер вони не пізнають мене, бо я став великим». Він вибіг за село, видерся на пагорок і махав услід кожному ключеві. Птахи не зважали на людське дитя, а рівненькими клинцями, ґелґочучи, прямували за море. Раптом в одному табуні хлопчик угледів інакшого птаха.

– Горго! – щосили крикнув він. – Це я, Нільс! Летіть сюди!

Але жодна сіра гуска й шиї не нагнула вниз. Та враз орел щось заклекотів, перша гуска стрепенулась, уся зграя змішалася і рушила вниз. «Таки пізнали мене!» – радів хлопчик. На горбочку гуси огледілись і здивовано повитягали шиї. Пані Акка, не вагаючись, побігла до височенького хлопчика, що став навколішки й манив їх до себе.

– Пані Акко, я не полечу з вами, – гладячи гуску по голові, наче виправдовувався Нільс, – бачте, я виріс. А з Мартином та з Пір’їнкою все гаразд!

Табун обступив хлопчика, гуси щось ґелґотіли, кивали довгими шиями, клали йому голову на груди, аби він погладив, та він геть нічого не розумів. Йому було і гірко, що вже не полетить верхи на гусях світ за очі, й радісно, що нарешті він став людиною.

Гуси вишикувались одне за одним, Акка щось вигукнула, і вся зграя злетіла а хлопчик ще довго стояв на горбочку й махав їм услід.

КІНЕЦЬ