Стривай, я гукну зараз сову й пугача, а ти сховайся, щоб тебе не побачили, – писнув їй біля вуха жучок-світлячок, коли вони вискочили з провалля. І Богдан зник. А Нуся із Сяйвиком сховалися в кущах.
Ще періщив дощ, і блискало, й гримотіло, але видно було, що гроза потроху вщухала, що Гургур Петрович та Блисьблись Іванівна от-от помиряться. І тоді повилазять із своїх схованок лісовик Трісь і польовик Уу, і випірне з води водяник Бульк. Одберуть вони в Нусі чаривізор і знову запроторять Сяйвика до Страхолюндії, тепер уже навіки. Остаточно звільнитися Сяйвик може лише тоді, як на чаривізор впаде місячне світло. Сяйвик перескочить з чаривізорного променя на живий, місячний.
Нуся з тривогою прислухалася до вже далекого грому. Невже не встигне жучок-світлячок?!
Аж от стиха залопотіли крила, і на галявинці з’явилися Софія Павлівна та Ух Степанович. Нуся вискочила з кущів їм назустріч.
Гойдалка валялася в траві, там, де її покинули. Сова й пугач схопили її своїми могутніми лапами. Нуся сіла, і вони злетіли в небо.
І саме вчасно. Бо якраз у цю мить з води вигулькнув водяник Бульк. Він встиг помітити, як знялися в небо втікачі, і заволав щосили:
– Гей! Хлопці! Щоб вам у носі свиснуло! Де ви поховалися?! Вони ж тікають!
– Га?! – вистромився з дупла лісовик Трісь.
– Що?! – вистромився з іншого польовик Уу.
– От вам і «га»! От вам і «що»! – роздратовано закричав Бульк. – Я під водою, звичайно, не чую й не бачу. Але ж куди ви дивилися, трясця вам у печінки!
– Так гроза ж була! Таке робилося! – чухав лисину польовик Уу.
– Невже Гургур та Блисьблись не злякали їх?! Ти диви! А я був певен. Ми ж домовилися. От же ж! – кривився Трісь.
Тут із провалля почувся голос Кошмара Кошмаровича:
– Чаривізора вкрали!
Лісовик схопився за голову:
– Мій чаривізор! Я ж без нього як без рук! Катастрофо! У погоню! Дожени! Поверни! Відбери!
Над верховіттям дерев зашумів вітрюган-хуліган і кинувся в погоню.
Втікачі відлетіли вже за межі Вражого Лісу, але їх ще можна було наздогнати. Та тут навперейми Катастрофі раптом підлетів вітер Вітя, збив і закрутив його у вихор.
– А щоб тобі! – репетував Катастрофа, звиваючись угору і намагаючись вирватися. Проте лагідний вітер Вітя мав неабияку силу. Він міцно обіймав Катастрофу і лоскотав його своїми дужими руками. Як усі хулігани, Катастрофа страшенно боявся лоскоту і закручувався в шалений смерч, не в змозі зрушити з місця.
Тим часом втікачі були вже далеко. І коли вітер Вітя нарешті відпустив Катастрофу, доганяти їх було пізно.
Водяник, лісовик і польовик разом лайнулися поганими словами. Та тільки безсило перезирнулися. Що вони могли зробити? Що можна зробити вітрові?