А тепер я хочу познайомити вас з хлопчиком Айком. Гарненький чорнявенький такий хлопчик, але… Тут я зітхаю. Бо… Айк єдиний у Дивограді не був щасливий. Хоча про це ніхто-ніхто не знав, навіть не догадувався. Айк це приховував від всіх-усіх. Йому було десять років, і всі ці десять років він носив у своїй душі секрет. А секрет цей полягав у тому, що Айк, вибачте, був… боягуз. Він боявся темноти і боявся висоти, боявся блискавки і боявся грому, боявся павуків і боявся пацюків, боявся, щоб його хтось не вдарив, не образив, і сам боявся когось образити ненароком… Та що там казати! Боягузи бояться усього на світі. Не перелічити. «То чому ж він не попросив короля або королеву, щоб зробили його хоробрим? – здивовано спитаєте ви. – Адже король і королева виконували геть усі бажання своїх підданих!»
«Ех-хе-хе!» – знову зітхаю я.
Так-то воно так. Але попросити – це означає признатися, що ти боягуз. А хіба можна признатися в цьому? Жоден боягуз ще не признався, що він боягуз. А той, хто признався, уже й не боягуз. Бо, щоб признатися, потрібна мужність, сміливість.
О! Як хотів Айк бути мужнім, сміливим! Таким, як Орландо!.. Орландо був для Айка взірцем, недосяжною мрією. Закоханий в Орландо хлопчик бігав за ним, як то кажуть, хвостиком. Звичайно, потайки, ховаючись, так, щоб той не бачив. І в переддень весілля, у ту жахливу мить, коли злий чаклун Бридакус спотворив Орландо, Айк сидів у кущах і все бачив.
Боже мій! То було неймовірно!
Айк затремтів від страху і хвилювання. «Що ж це буде?! У Орландо ж завтра весілля! Як же він поцілує наречену з таким дзьобом?!»
Мабуть, те ж саме подумав у цю мить і Орландо. Дикий крик болю вирвався в нього з грудей, і він кинувся в гірський ліс, що починався одразу за його оселею.
Айк лише розпачливо подивився йому услід. Бігти за Орландо було безглуздо. Та Айк і не догнав би лицаря…