Айк ступив кілька кроків у бік лісу.
І раптом з-за куща з’явився отой дивний кіт з голубими очима і жовтим бантом, що перебіг тоді дорогу Орландо. Кіт усміхнувся і несподівано заспівав людським голосом:
- Я Чорлі, Чорлі, Чорлі!
- Чарівний чорний кіт.
- Невдачі я приношу.
- Привіт! Привіт! Привіт!
- Ха-ха! Ха-ха! Хаха-ха!
- Геть подалі від гріха! –
весело засміявся і зник.
Айк так і вкляк від подиву і досади. Мало того, що треба вирушати в небезпечні мандри, та ще й починати доводиться з такого несприятливого дива.
Але ж не повертатися назад, і Айк попрямував до лісу. Тільки-но він зайшов за перші дерева, як хтось уперіщив його по спині, та так, що Айк поточився і мало не впав. Злякано озирнувся. Бачить, лежить суха гілляка. Глянув угору, догадався – вломилася і впала додолу прямісінько йому на спину. Хоч і боляче, але страх трохи відпустив. Коли знаєш причину, боїшся вже менше.
«От же ж Чорлі! Невдачі вже й почалися», – подумав Айк. Але без особливого роздратування. По-перше, чекав гіршого, а по-друге, той чарівний Чорлі був йому навіть чимось симпатичний.
Щойно він подумав про це, як, ступивши навмання з-за куща, полетів в яму. Не дуже забився, але знову ж таки злякався.
Яма була глибока, і Айк довго вибирався з неї. Уже майже нагорі послизнувся і знову полетів униз. Йому стало смішно.
– Ну, Чорлі! Зараза! – весело вигукнув він.
– А лаятися негарно! – почулося згори. Він звів голову.
На краю ями сидів кіт.
– А робити капості гарно? – задерикувато спитав Айк.
– Хто що вміє, те й робить, – усміхнувся кіт.
– А ти тільки й вмієш… – почав Айк.
– Хтозна… Хтозна!.. – перебив його Чорлі. – А куди це ти намилився?
– Ще й питаєш! Таке зробили з Орландо…
– Це не я! Це Бридакус!
– Ну ви ж заодно. Якби ти не перебіг дорогу, якби Орландо не впав, а Бридакус не засміявся…
Кіт зітхнув:
– Що правда, те правда… Але я все одно бажав Орландові не зла, а добра.
– Як це? – здивувався Айк.
– Те, що сталося з ним, йому на користь піде, на щастя.
– Добре мені щастя – орлиний дзьоб перед самісіньким весіллям!
Кіт махнув лапою:
– А! Нічого ти не розумієш! Всі ви нічого не розумієте. Вам одразу удачу подавай! Швидкі які!.. Пожди, я тобі зараз суху гілляку вкину, щоб ти міг вибратися. На якусь мить кіт зник, і незабаром на краю ями з’явилася велика гілляка, що почала спускатися униз.
Поставивши гілляку на дно ями, Айк по галузках вибрався нагору.
– О! Бачиш! Тепер і поговорити можна, – усміхнувся кіт. – А то що то за розмова?! Ти в ямі, я нагорі.
Він таки був симпатичний, той кіт Чорлі, – привітно усміхнений, а очі добрі, лукаві, з веселими бісиками.
– Дивний ти, – сказав Айк. – Наче й вредний, невдачі приносиш, а разом з тим щось гарне в тобі є.
– Бо я таки гарний! – весело сказав кіт. – Добро ж роблю!
– Яке? Не розумію.
– Я ж про це й кажу. Всі ви нічого не розумієте.
– Ну, коли ти добро робиш, то поможи мені знайти Орландо.
– Думаєш, я не знаю, що ти мусиш переказати йому якийсь секрет? – схилив голову набік Чорлі.
– А звідки ти знаєш?
– Ну, я ж все-таки не звичайний кіт, а чарівний.
– То допоможеш?
– А чого, ти думаєш, я з’явився до тебе?.. Ходімо!.. Тільки попереджаю: дорога далека і небезпечна.
– Ну що ж… Так уже й буде, – знизав плечима Айк. Дивно, але вперше в житті він майже не відчував страху.
Чи то присутність незвичайного кота так вплинула на нього? Вони йшли густим темним лісом кудись у хащі.
– І все-таки чого ти вирішив допомогти мені? – поцікавився Айк.
Чорлі скоса глянув на нього:
– Дорога дальня. Час є. Можна й поговорити…