Розділ VI: КІТ

Айк ступив кілька кроків у бік лісу.

І раптом з-за куща з’явився отой дивний кіт з голубими очима і жовтим бантом, що перебіг тоді дорогу Орландо. Кіт усміхнувся і несподівано заспівав людським голосом:

  • Я Чорлі, Чорлі, Чорлі!
  • Чарівний чорний кіт.
  • Невдачі я приношу.
  • Привіт! Привіт! Привіт!
  • Ха-ха! Ха-ха! Хаха-ха!
  • Геть подалі від гріха! –

весело засміявся і зник.

Айк так і вкляк від подиву і досади. Мало того, що треба вирушати в небезпечні мандри, та ще й починати доводиться з такого несприятливого дива.

Але ж не повертатися назад, і Айк попрямував до лісу. Тільки-но він зайшов за перші дерева, як хтось уперіщив його по спині, та так, що Айк поточився і мало не впав. Злякано озирнувся. Бачить, лежить суха гілляка. Глянув угору, догадався – вломилася і впала додолу прямісінько йому на спину. Хоч і боляче, але страх трохи відпустив. Коли знаєш причину, боїшся вже менше.

«От же ж Чорлі! Невдачі вже й почалися», – подумав Айк. Але без особливого роздратування. По-перше, чекав гіршого, а по-друге, той чарівний Чорлі був йому навіть чимось симпатичний.

Щойно він подумав про це, як, ступивши навмання з-за куща, полетів в яму. Не дуже забився, але знову ж таки злякався.

Яма була глибока, і Айк довго вибирався з неї. Уже майже нагорі послизнувся і знову полетів униз. Йому стало смішно.

– Ну, Чорлі! Зараза! – весело вигукнув він.

– А лаятися негарно! – почулося згори. Він звів голову.

На краю ями сидів кіт.

– А робити капості гарно? – задерикувато спитав Айк.

– Хто що вміє, те й робить, – усміхнувся кіт.

– А ти тільки й вмієш… – почав Айк.

– Хтозна… Хтозна!.. – перебив його Чорлі. – А куди це ти намилився?

– Ще й питаєш! Таке зробили з Орландо…

– Це не я! Це Бридакус!

– Ну ви ж заодно. Якби ти не перебіг дорогу, якби Орландо не впав, а Бридакус не засміявся…

Кіт зітхнув:

– Що правда, те правда… Але я все одно бажав Орландові не зла, а добра.

– Як це? – здивувався Айк.

– Те, що сталося з ним, йому на користь піде, на щастя.

– Добре мені щастя – орлиний дзьоб перед самісіньким весіллям!

Кіт махнув лапою:

– А! Нічого ти не розумієш! Всі ви нічого не розумієте. Вам одразу удачу подавай! Швидкі які!.. Пожди, я тобі зараз суху гілляку вкину, щоб ти міг вибратися. На якусь мить кіт зник, і незабаром на краю ями з’явилася велика гілляка, що почала спускатися униз.

Поставивши гілляку на дно ями, Айк по галузках вибрався нагору.

– О! Бачиш! Тепер і поговорити можна, – усміхнувся кіт. – А то що то за розмова?! Ти в ямі, я нагорі.

Він таки був симпатичний, той кіт Чорлі, – привітно усміхнений, а очі добрі, лукаві, з веселими бісиками.

– Дивний ти, – сказав Айк. – Наче й вредний, невдачі приносиш, а разом з тим щось гарне в тобі є.

– Бо я таки гарний! – весело сказав кіт. – Добро ж роблю!

– Яке? Не розумію.

– Я ж про це й кажу. Всі ви нічого не розумієте.

– Ну, коли ти добро робиш, то поможи мені знайти Орландо.

– Думаєш, я не знаю, що ти мусиш переказати йому якийсь секрет? – схилив голову набік Чорлі.

– А звідки ти знаєш?

– Ну, я ж все-таки не звичайний кіт, а чарівний.

– То допоможеш?

– А чого, ти думаєш, я з’явився до тебе?.. Ходімо!.. Тільки попереджаю: дорога далека і небезпечна.

– Ну що ж… Так уже й буде, – знизав плечима Айк. Дивно, але вперше в житті він майже не відчував страху.

Чи то присутність незвичайного кота так вплинула на нього? Вони йшли густим темним лісом кудись у хащі.

– І все-таки чого ти вирішив допомогти мені? – поцікавився Айк.

Чорлі скоса глянув на нього:

– Дорога дальня. Час є. Можна й поговорити…