Вони все йшли і йшли, а ліс не кінчався.
– Куди ми, власне, йдемо? – наважився нарешті спитати Айк.
– До царя, – сказав Чорлі.
– До якого царя? – здивувався Айк.
– До царя звірів. Леопольдія Першого. Оскільки Орландо має тепер дзьоб, він став начебто наполовину птахом. А в царя Леопольдія мусить бути інформація про всіх птахів і звірів. Отож ми й дізнаємося, де зараз Орландо. А заразом і що з тобою робити порадимося.
– А далеко ще?
– Та ні. Оно, бачиш, гора. А в горі печера. І в тій печері – царська резиденція.
Вони пройшли ще трохи і незабаром підійшли до царської резиденції.
Біля входу в печеру грілися на сонечку двоє тигрів і двоє ягуарів. Вони подивилися на Чорлі, привітно помахали йому хвостами і, навіть не підводячись, пропустили в печеру.
Як відомо, і леви, і тигри, і пантери, і рисі, і ягуари – всі з родини котячих. А родинні стосунки навіть у звірів – свята справа.
Айк і Чорлі зайшли до печери.
На царському троні, підперши велику гривасту голову лапою, дрімав старий облізлий лев. Золота корона скособочилася і з’їхала йому на ліве вухо.
Айк і Чорлі перезирнулися. Якось незручно будити царя.
Аж тут цар розплющив одне око, глянув на них і хрипло спросоння рикнув:
– Пррривіт!
– Здрастуйте, ваше левство… Ваше львівство… Даруйте, не знаю, як до вас треба звертатися… – вибачливо промуркотів Чорлі.
– Ай! – махнув лапою цар. – Кажи просто – Льова. Все життя я був просто Льова. Я ж царем став недавно, як уже на пенсію вийшов. Коли одійшов у небуття, тобто здох, цар Леопольд Дев’ятсот Дванадцятий, раптом виявилося, що я єдиний його прямий спадкоємець. Начепили мені корону і посадовили на трон. Воно мені ото треба під старість, я вас питаю. Сиди й вирішуй, що робити з отим багатонаціональним звірячим народом. Хтось когось обдурив, хтось когось з’їв несправедливо, проковтнув не того, кого треба… Сам я давно вже м’ясного не їм, зубів нема. От! Вставна щелепа! Дивіться! – цар вийняв з рота, показав вставну щелепу і сховав назад. – На кефірі сиджу, на манній каші. Та ще й Дев’ятсот Тринадцятий! Уявляєте? Ви що?! Поміняв я Леопольда на Леопольдія і став Леопольдієм Першим. Але й до Леопольдія не звик. Люблю, щоб мене Льовою називали.
Айк і Чорлі терпляче слухали балакучого царя Льову і не перебивали. Хто ж царів перебиває?!
Але він і сам нарешті збагнув, що забалакався, і сказав:
– О! Вам же, мабуть, щось треба? А я теревеню. Кажіть уже!
І Чорлі розповів йому суть справи.
– Ага-а! – цар почухав задньою лапою за вухом. – З орлиним, кажете, дзьобом. Ясно. Значить, треба шукати серед пташок. Авжеж. Ану-ну, ввімкнемо комп’ютера. О! Чого ж це він не вмикається?..
І тут раптом знадвору почулися крики, галас, виття, і до печери вбіг захеканий ягуар.
– Скандал, царю! Катастрофа! Заколот! Революція! Банда котів зайняла пошту, телеграф, телестудію! Відключила всі комунікації!
– От! Бачите! – звернувся цар Льова до Айка і Чорлі. – Заколоту, революції мені ще не вистачало! Мало клопоту! А ви ж, охоронці, куди дивилися?
– Б’ємося, царю, не шкодуючи шкури! – вдарив себе лапою в груди ягуар. – Але то такі урвителі, ті коти! Особливо ватажки – Брись, Гультяй і Фантомас. Страх господній!
– О! Так це ж моя банда! – вигукнув Чорлі. Очі його загорілися: – Зараз ми це припинимо! – і Чорлі гукнув до Айка: – Біжімо! Тільки запам’ятай – ти Бридакус!.. Вони дуже бояться Бридакуса. Він колись одного з них перетворив на гидкого пацюка.
Чорлі і Айк вибігли з царської резиденції.
Під горою в печерах були розташовані звірячі пошта, телеграф, телестудія та інші, як сказав ягуар, комунікації. Звідти лунав такий котячий лемент, що аж у вухах закладало.
Чорлі пронизливо свиснув. З печер повисувалися котячі голови.
– Гей! Бандюги! Якщо ви негайно не заберетеся звідси, метр Бридакус усіх вас перетворить на огидних пацюків.
– Ой! Бридакус! Бридакус!.. Тікаймо! – залунало звідусіль.
Коти панічно вискакували з печер і чимдуж тікали в ліс. За хвилину котячу банду як корова язиком злизала.