СКЛЯНЕ МИШЕНЯ

БАБУСЯ І ПЕТРИК

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.

Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. У дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там – велике волосяне гніздо.

Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.

Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.

– Бабусю, – пошепки питає він, – невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

– Атож, по волосинці, – каже бабуся. – Така ото працьовита пташка.

Петрик задумався. А згодом мовить:

– Бабусю, давайте я далі вузлик нестиму…

ЧОГО ЯБЛУКА СТАЛИ КИСЛІ!

Мишкові й Дмитрикові захотілося чужих яблук. Гарячого липневого дня близнята перелізли тихенько через тин сусідського саду. Вилізли на гіллясту яблуню та й їдять. Яблука ще не доспіли, але хлопчикам здалися такими солодкими, що вони аж очі позаплющували од задоволення.

Коли це в сад непомітно прийшов сусід – садівник. Побачив Мишка й Дмитрика та й каже:

– А чого це ви ховаєтесь на яблуні? Злазьте, нарвіть яблук, скільки вам хочеться, сідайте і їжте собі на здоров’я.

Хлопчики до того були приголомшені словами садівника, що навіть не встигли подумати, щоб утекти. Зашарілися од сорому, позлазили з яблуні. Привіталися з садівником, нарвали яблук, посідали на траві та й їдять.

Але яблука стали кислі. До того кислі, що хлопчики аж очі позаплющували від оскоми.

СКЛЯНЕ МИШЕНЯ

На Оленчинім вікні – маленьке скляне мишеня.

Якось необережно посунула вона мишенятко на край підвіконня, воно впало на підлогу й розбилося. Злякалася Оленка: «Що ж мама скаже?» Це скляне мишеня вона купила в крамниці в той самий день, коли Оленка принесла від сусідів кошеня. Кошеня виросло, стало великим сірим котом, а мишеня назавжди залишилось маленьким.

«Що ж робити?» – думає Оленка, зібравши скалки. Та й поклала скалки в піч. Починалось літо, піч не топили… Мама ввечері й питає:

– А де ж мишенятко?

– Не знаю. Де ж воно поділося? – удавано здивованим голосом питає Оленка.

Побідкалась мама та й купила в крамниці нове мишеня.

Настала осінь. Вигрібала мама сміття з печі, щоб затопити, та й побачила скалки з мишеняти.

– Хто ж це його розбив?

– Мабуть, кіт, – мовить Оленка, похиливши голову.

– Розумний же в нас кіт, – усміхається мама. – Розбив мишеня, зібрав скалки й у піч заховав.

А в Оленки від сорому лице аж пашить.

Оленка думає: «Як же це мама знає, що мишеня не кіт розбив, а я? » Мама знає й те, що Оленка думає про свій обман і не може від сорому голови підвести.

Оленка затуляє лице руками й заплющує очі. Їй здається, що мама бачить її думки.

ТАТКО З МАМОЮ ПОСВАРИЛИСЬ..

Татко з мамою ще вчора посварились. Татко щось говорив мамі, а мама, схиливши голову, плакала. Потім мама вийшла з кімнати, а татко довго ходив з кутка куток.

Сьогодні, повернувшись із роботи, татко й мама не сіли обідати, як завжди, разом за стіл, не посадили поруч із собою маленьку Тіну. Спочатку сів обідати татко, потім – мама. І татко й мама окремо просили Тіну: сідай, доню, обідати… Але Тіні не хотілося їсти.

Коли Тіна залишилась у кімнаті сама, до неї підходили то мама, то татко й гладили по голівці, цілували. Але Тіні здавалося, що пестять вони її крадькома.

Настав вечір. Мама сіла за стіл – читає книгу. Татко сів на канапу – теж читає книгу.

Тіна вмостилася між татком і мамою. Вона взяла мамину руку, опустила її на канапу й поклала на таткову руку. І тої ж миті відчула, як і таткова й мамина руки здригнулися. Мама немовби хотіла відірвати свою руку від таткової, але Тіна не пускала.

В дитячих очах засяяла усмішка.

Татко міцно стиснув мамину руку.

СПІТЬ, МАМО, СПІТЬ..

Сергійко тяжко занедужав. Він кидався в жару, іноді непритомнів. Коли до нього верталася свідомість, біля свого ліжечка він бачив зморене мамине обличчя. Мама розповідала йому казку.

Коли підступна недуга відступає перед здоровими силами людської душі й тіла, кажуть: настає криза. Якщо таємничі сили людського організму перемагають хворобу, якщо минає криза, людина полегшено зітхає й засинає легким, здоровим сном.

Ось така перемога здоров’я над недугою відбулася й у Сергійка. Спітнілий, ослаблий, хлопчик заснув. Задрімала й знесилена мати, яка не спала кілька ночей. Вона заснула, коли помітила, що малому вогникові життя, який ледве жевріє в синовому тілі, вже нічого не загрожує.

Перший прокинувся син. Він побачив, що мама заснула, сидячи на канапі. Отож устав, підійшов до матері, обережно схилив мамину голову на подушку, ноги її поклав на канапу, вкрив ковдрою, а сам тихенько повернувся в свою постіль.

Коли мама проснулась, то найперше побачила усміхнені синові очі.

– Спіть, мамо, спіть, – почула вона ласкавий Сергійків шепіт.

«Що це – сон чи дійсність? – подумала мати. – Коли сон, то хай ще хоч трошки потриває».

Вона затамувала дух і боялася прокинутись.

– Повтори, синку, що ти сказав.

– Спіть, мамо, спіть, – знов прошепотів Сергійко.