ЯКІ Ж ВИ ЩАСЛИВІ!
Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.
Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері познайомити з учителем.
Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і виповниться сорок років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сині, сірі, блакитні оченята своїх вихованців. Малі усміхаються.
– Діти, ви не бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? – питає Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликає в малечі таку ж теплу усмішку.
– Ні, не бачили, – відповідають діти.
– А не бачили, як соловейко п’є росу?
– Ні, не бачили…
– А як джміль чистить крильця на квітці, в якій він спав уночі?
– Не бачили…
– А не бачили, як весела комашка – сонечко – у теплий зимовий день виглядає спросоння з-під кори: чи не прийшла весна?
– Не бачили…
– Які ви щасливі, діти… – сказав Іван Пилипович. – Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо вас чекає багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми затамуємо дихання й побачимо, як соловейко, прокинувшись, п’є краплину роси. Прийдемо на світанку до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, який щойно прокинувся й чистить крильця. Підемо до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко виглядає з-під кори й дивується: що ж це воно таке – жарко вже спати, а надворі сніги лежать…
Ви щасливі, діти, бо все це побачите…
БІДА ЗАСТАВЛЯЄ ВЧИТИСЬ
Сьогодні Оленка встала дуже рано, до схід сонця. І бабуся встала рано, виряджає Оленку до школи. Мами немає вдома, вона працює на фермі в нічну зміну, ще не повернулася з роботи.
Поспішає Оленка. Коли це на спідничці відірвався гапличок, і спідничка спала.
– Ой, бабусю, пришийте гапличок, – просить Оленка. Стала шукати бабуся окуляри. Якось необережно їх посунула, вони впали й розбились.
Підняла бабуся з підлоги порожню оправу, похитала головою.
– Без окулярів не пришию… – промовила тихо бабуся. – Не бачу…
Оленка заплакала. Вона пригадала, як бабуся казала їй: «Вчись, Оленко, шити». А Оленка не хотіла вчитись. Тепер вона просить:
– Бабусю, навчіть мене шити…
– Сідай, учись, – каже бабуся. – Ось голка, ось нитка.
Поки Оленка втягала нитку в вушко голки, бабуся сиділа мовчки. А як втягла дівчинка нитку, бабуся сказала:
– Біда заставляє вчитись…
Я ХОЧУ СКАЗАТИ СВОЄ СЛОВО..
Катерина Іванівна повела своїх першачків у поле. Був тихий ранок ранньої осені. Далеко в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від того в степу було сумно.
Катерина Іванівна сказала дітям:
– Сьогодні ми будемо складати твір про осінь, небо, про перелітних птахів. Кожен із вас нехай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в нашій рідній мові красиві, точні слова.
Діти притихли. Вони дивились на небо й думали. Через хвилину почулося:
– Небо синє-синє…
– Небо голубе…
– Небо чисте…
– Небо блакитне…
І все. Діти знов і знов повторювали ті самі слова: синє, голубе, чисте, блакитне.
Трохи збоку стояла маленька синьоока Валя й мовчала.
– А ти чого мовчиш, Валю?
– Я хочу сказати своє слово.
– Ну, яке ж твоє слово про небо?
– Небо ласкаве… – тихо сказала Валя й сумно усміхнулась.
Діти притихли. І в цю мить вони побачили те, чого не бачили досі.
– Небо сумне…
– Небо тривожне…
– Небо журливе…
– Небо студене…
Небо грало, тремтіло, дихало, усміхалось, як жива істота, і діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.
НАЇЛИСЯ, ВСТАЛИ І ПІШЛИ
У старенької бабусі біля хати росте велика яблуня. Рясно вона вродила цього року. Аж гілля гнеться.
Прийшла осінь. Доспіли яблука. Ідуть зі школи три веселі хлопці – Петро, Микола та Іван. Бачать, на дереві яблука висять – пахучі, червонобокі. Петро й каже:
– Давайте попросимо в бабусі яблук.
Попросили. Бабуся й запрошує:
– Ідіть, діти, нарвіть собі яблук, їжте.
Нарвали хлопці повне відро яблук. Сіли, їдять. А недогризки біля хати кидають.
Наїлися, встали й пішли собі додому. І подякувати забули, а про недогризки вже й казати нічого: лежать.
Устала старенька, зітхнула та й пішла недогризки збирати. Позбирала й козі віддала.
– О-о, невдячність за добро – то потворно.
НАРОДЖЕННЯ ЕГОЇСТА
Андрійко – один синок у мами й тата. Милуються мама й тато Андрійком, не намилуються. Милуються Андрійком і бабуся, й дідусь.
– Ти в нас найкрасивіший, – каже мама.
– Ти в нас найрозумніший, – каже тато.
– Ти в нас найщасливіший, – каже бабуся.
– Ти в нас най-най… – каже дідусь.
Відвели Андрійка до школи. Заводить учителька дітей у клас. Садовить за парти. Хотіла, було, посадити Андрійка за другу парту, а він здійняв такий плач, що учителька зараз же передумала й посадила за першу.
Почався перший урок. У класі – чотири вікна. У перше вікно заглядає мама – не намилується, як Андрійко за партою сидить. У друге вікно заглядає тато – не намилується, як Андрійко руку підносить. У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота роззявляє. У четверте вікно заглядає дідусь – не намилується, як Андрійко до трьох лічить.
Дивиться кругом себе Андрійко, і здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, крутиться. Здається йому, Андрійкові, що він – орел, а все, що навколо нього, – маленькі комашки, їм, тим комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, у небі ширяти.
І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небесної на землю впаде, себе покалічить і комусь лиха накоїть.