ПРОГАЯНИЙ ДЕНЬ

МИШКОВІ КУПИЛИ ВЕЛОСИПЕД

Мишкові купили велосипед. А живе він поруч зі школою. Між їхньою і шкільною садибою – сад, так що й їздити ніде. Мишко привів свій велосипед, мов коня на вуздечці.

Хлопці оточили Мишка. Обмацували колеса, педалі, руль, фару. Велосипед усім подобався. Усі заздрили Мишкові.

– Ну що ж, катайся, – сказав Федько й відійшов від велосипеда, немовби йому й не хотілось покататись.

– Ти думаєш, мені справді дуже хочеться на ньому кататись? – байдужим тоном запитав Мишко. – Бери, пробуй.

Федько, не вірячи своїм вухам, схопив велосипед, сів на нього й помчав шкільним стадіоном. Катався аж до дзвінка на урок.

На першій перерві катався Іван, на другій – Степан, на третій – Сергій, на четвертій – Оля.

Залишилися кататися й після уроків. Велосипед переходив з рук у руки. До четвертої години накаталися всі.

Мишко привів велосипеда о пів на п’яту, мов коня на вуздечці.

– Де це ти досі катався? – здивувалась мати. – Хіба ж так можна?

– А я й не катався…

– Як – не катався?

– Хлопці каталися… Й дівчатка…

Мама полегшено зітхнула й сказала, немов сама до себе:

– Єдине, чого я боялась: що ти сам кататимешся.

БЛАКИТНІ ЖУРАВЛІ

Зоя вийшла сьогодні з дому радісна, весела. Вчора увечері тато й мама довго сиділи біля її ліжка, розповідали казки. А коли їй захотілося спати, поцілували й сказали:

– Хай присниться тобі ясне сонечко. Зої й снилося ясне сонечко.

А її однокласник Дмитрик прийшов із дому смутний і задумливий. Учора ввечері тато й мама сварилися. Мама плакала. Дмитрикові довго не спалося. Коли він заснув, побачив уві сні заплакані матусині очі.

Йдуть до школи Зоя і Дмитрик. Зоя щось весело щебече, а Дмитрик ніяк не второпає, про що вона розповідає.

Аж тут Зоя гукає:

– Дивись, журавлі! Весна настає. Які ж вони гарні – блакитні журавлі! Бачиш, Дмитрику? Блакитні.

– Не блакитні, а сірі… – тихо каже Дмитрик.

– Та ні, блакитні! – захоплено повторює Зоя. Ось уже й школа. Зоя хвалиться учителеві:

– Коли ми йшли до школи, у небі летів ключ блакитних журавлів. А Дмитрик каже, що вони сірі. Хіба журавлі сірі?

Учитель уважно й лагідно подивився в Дмитрикові очі.

– Для тебе, Зою, блакитні. А для Дмитрика сірі… Та не впадай у відчай, Дмитрику. І твої летітимуть блакитні.

НОВІ ШТАНИ

Вітя зібрався до школи.

Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. Йому було дуже приємно в нових штанях.

Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом ідуть до школи. Разом готують уроки.

Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.

– Мамо, – каже Вітя, – дайте мені ті штани, що я влітку ходив.

– У тебе ж новенькі, – дивується мати.

– Вони тісні, – тихо каже Вітя. – Не можу я в них іти…

Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.

– Ну, що ж, – каже мати, – доведеться здати їх у крамницю. Справді вони тісні…

Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи – радісні, щасливі.

ПРОГАЯНИЙ ДЕНЬ

Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона розбудила Петрика й сказала:

– Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна. Ось тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу про Далекі Сині Гори.

Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.

Петрик подумав: «Посплю ще трохи». Ліг, задрімав, потім заснув міцно-міцно і снилося йому: біля хати виросло дерево, яке він посадив, а Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.

Прокинувся Петрик – ой, лишенько! Сонце вже серед неба.

Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: «Ще встигну…»

Сів під грушею. Думає: «Ось посиджу ще трохи та й почну».

Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганявся, потім знову під грушею сидів.

Прийшла мати ввечері й каже:

– Показуй, що зробив, сину.

А Петрикові нічого показати. Соромно йому й матері у вічі дивитися.

– Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти прогаяв.

Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до одного поля й показує:

– Вчора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут працював тракторист. А ти байдики бив.

Підвела до колгоспного двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:

– Ці помідори вранці були на полі, а тепер в ящиках. Завтра їх повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.

Підвела до великої-великої купи зерна.

– Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, зерно привезли на тік. А ти байдики бив.

Підвела до стінки, вимуруваної з цегли.

– Тут вранці був тільки гранітний фундамент, а тепер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.

Підвела до великого кам’яного будинку, зайшла з сином. На полицях – паляниці, калачі. Усе пахло хлібом.

– Це пекарня, – сказала мама. – Ці хлібини вранці були ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.

От що таке прогаяний день.

СУНИЦІ ДЛЯ НАТАЛІ

У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється.

Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:

– Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку.

Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяковіє. Він так і сказав мамі:

– Соромно мені, не понесу…

– Чому ж тобі соромно? – дивується мама.

Андрійко й сам не знає, чого йому соромно.

Наступного дня він усе ж таки взяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі, віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:

– Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні. Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне.

Щічки її стали червоні як мак. Вона ласкаво подивилася в очі Андрійкові й прошепотіла:

– Дякую…

«Чому ж це щічки в неї стали рум’яні? – подумав Андрійко. – Вона ще ж не їла суниць…»

Попередній пост

ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ

МИКОЛІ СТАЛО ЛЕГШЕ Микола ішов до школи й зустрів на містку бабусю Марину. Він добре ... Читати далі

Наступний пост

ГВИНТИК

ЧОМУ ВСІМ СТАЛО РАДІСНО Ми всім класом пішли до лісу. Був теплий весняний день, яскраво ... Читати далі