МИШКОВІ КУПИЛИ ВЕЛОСИПЕД
Мишкові купили велосипед. А живе він поруч зі школою. Між їхньою і шкільною садибою – сад, так що й їздити ніде. Мишко привів свій велосипед, мов коня на вуздечці.
Хлопці оточили Мишка. Обмацували колеса, педалі, руль, фару. Велосипед усім подобався. Усі заздрили Мишкові.
– Ну що ж, катайся, – сказав Федько й відійшов від велосипеда, немовби йому й не хотілось покататись.
– Ти думаєш, мені справді дуже хочеться на ньому кататись? – байдужим тоном запитав Мишко. – Бери, пробуй.
Федько, не вірячи своїм вухам, схопив велосипед, сів на нього й помчав шкільним стадіоном. Катався аж до дзвінка на урок.
На першій перерві катався Іван, на другій – Степан, на третій – Сергій, на четвертій – Оля.
Залишилися кататися й після уроків. Велосипед переходив з рук у руки. До четвертої години накаталися всі.
Мишко привів велосипеда о пів на п’яту, мов коня на вуздечці.
– Де це ти досі катався? – здивувалась мати. – Хіба ж так можна?
– А я й не катався…
– Як – не катався?
– Хлопці каталися… Й дівчатка…
Мама полегшено зітхнула й сказала, немов сама до себе:
– Єдине, чого я боялась: що ти сам кататимешся.
БЛАКИТНІ ЖУРАВЛІ
Зоя вийшла сьогодні з дому радісна, весела. Вчора увечері тато й мама довго сиділи біля її ліжка, розповідали казки. А коли їй захотілося спати, поцілували й сказали:
– Хай присниться тобі ясне сонечко. Зої й снилося ясне сонечко.
А її однокласник Дмитрик прийшов із дому смутний і задумливий. Учора ввечері тато й мама сварилися. Мама плакала. Дмитрикові довго не спалося. Коли він заснув, побачив уві сні заплакані матусині очі.
Йдуть до школи Зоя і Дмитрик. Зоя щось весело щебече, а Дмитрик ніяк не второпає, про що вона розповідає.
Аж тут Зоя гукає:
– Дивись, журавлі! Весна настає. Які ж вони гарні – блакитні журавлі! Бачиш, Дмитрику? Блакитні.
– Не блакитні, а сірі… – тихо каже Дмитрик.
– Та ні, блакитні! – захоплено повторює Зоя. Ось уже й школа. Зоя хвалиться учителеві:
– Коли ми йшли до школи, у небі летів ключ блакитних журавлів. А Дмитрик каже, що вони сірі. Хіба журавлі сірі?
Учитель уважно й лагідно подивився в Дмитрикові очі.
– Для тебе, Зою, блакитні. А для Дмитрика сірі… Та не впадай у відчай, Дмитрику. І твої летітимуть блакитні.
НОВІ ШТАНИ
Вітя зібрався до школи.
Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. Йому було дуже приємно в нових штанях.
Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом ідуть до школи. Разом готують уроки.
Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.
– Мамо, – каже Вітя, – дайте мені ті штани, що я влітку ходив.
– У тебе ж новенькі, – дивується мати.
– Вони тісні, – тихо каже Вітя. – Не можу я в них іти…
Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.
– Ну, що ж, – каже мати, – доведеться здати їх у крамницю. Справді вони тісні…
Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи – радісні, щасливі.
ПРОГАЯНИЙ ДЕНЬ
Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона розбудила Петрика й сказала:
– Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна. Ось тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу про Далекі Сині Гори.
Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.
Петрик подумав: «Посплю ще трохи». Ліг, задрімав, потім заснув міцно-міцно і снилося йому: біля хати виросло дерево, яке він посадив, а Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.
Прокинувся Петрик – ой, лишенько! Сонце вже серед неба.
Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: «Ще встигну…»
Сів під грушею. Думає: «Ось посиджу ще трохи та й почну».
Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганявся, потім знову під грушею сидів.
Прийшла мати ввечері й каже:
– Показуй, що зробив, сину.
А Петрикові нічого показати. Соромно йому й матері у вічі дивитися.
– Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти прогаяв.
Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до одного поля й показує:
– Вчора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут працював тракторист. А ти байдики бив.
Підвела до колгоспного двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:
– Ці помідори вранці були на полі, а тепер в ящиках. Завтра їх повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.
Підвела до великої-великої купи зерна.
– Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, зерно привезли на тік. А ти байдики бив.
Підвела до стінки, вимуруваної з цегли.
– Тут вранці був тільки гранітний фундамент, а тепер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.
Підвела до великого кам’яного будинку, зайшла з сином. На полицях – паляниці, калачі. Усе пахло хлібом.
– Це пекарня, – сказала мама. – Ці хлібини вранці були ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.
От що таке прогаяний день.
СУНИЦІ ДЛЯ НАТАЛІ
У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється.
Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:
– Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку.
Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяковіє. Він так і сказав мамі:
– Соромно мені, не понесу…
– Чому ж тобі соромно? – дивується мама.
Андрійко й сам не знає, чого йому соромно.
Наступного дня він усе ж таки взяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі, віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:
– Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні. Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне.
Щічки її стали червоні як мак. Вона ласкаво подивилася в очі Андрійкові й прошепотіла:
– Дякую…
«Чому ж це щічки в неї стали рум’яні? – подумав Андрійко. – Вона ще ж не їла суниць…»