ГВИНТИК

ЧОМУ ВСІМ СТАЛО РАДІСНО

Ми всім класом пішли до лісу. Був теплий весняний день, яскраво світило сонце, співали пташки.

Нам було весело. Ми грали в хованки, милувалися квітами й метеликами.

Перед вечором прийшли на зелену галявину, сіли відпочити. Трохи відпочили й зібралися йти додому.

Коли це чуємо:

– Галя хустки не знайшла.

Галя стояла під дубком стурбована, розгублена.

Вчитель її питає:

– Може, ти в лісі загубила?

– Ні. Щойно вона була. Я скинула її й поклала на траву.

Ми всі ходили по галявині, шукали Галину хустку.

Хустки не було. Нам стало ніяково. Всі мовчали. Соромно було дивитися в очі один одному.

Ми рушили додому. Ішли мовчки. Коли це хтось гукає:

– Дивіться, хустка на дубі висить!

Всі оглянулись і побачили – на дубі Галина хустка біліє.

– Це я повісила й забула, – тихо мовила Галя. Всім стало радісно. Тепер уже ніхто не мовчав. Говорили про те, як весело було в лісі.

ЯРОК ЧЕРЕЗ ДОРОГУ

Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і ярком потекла вода.

Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко й Ніна.

Ось хлопчик перебрів через потік і став на тому березі. Оглянувся – й соромно йому стало. Він у чобітках, а Ніна в черевичках. Як же вона перебреде?

«Ой, недобре я зробив, – подумав Андрійко. – Як не побачив, що Ніна в черевичках?»

Він перебрів назад і каже:

– Це я хотів узнати, чи глибоко, бо переправлятися будемо разом.

– Як? – здивувалась Ніна. – Я ж у черевичках.

– Чіпляйся мені на спину, – сказав Андрійко.

Ніна почепилася Андрійкові на спину, й він її переніс.

ЗАВТРА Я ВИЛІЗУ НА НАЙВИЩЕ ДЕРЕВО

Миколка сказав, як повернувся зі школи:

– Тату, сьогодні батьківські збори…

Пішов тато на збори. А Миколка сів готувати уроки. Коли вже усе поробив, зібрався було йти погуляти. Але не встиг, бо тато повернувся зі зборів.

Сів тато край столу, схилив голову. Мама з тривогою дивиться на засмученого тата. Миколка стоїть біля столу, дивиться у вікно.

– Що ж говорили на зборах? – питає мама. Тато й каже:

– Про Петрика сказали: добре задачі розв’язує. Мишко вірша написав. Марійка й Наталя малюють – он які ж гарні малюнки показував учитель. Степан із дерева соловейка ножиком зробив… Василько – пустун великий: по трубі на дах виліз і не побоявся пройти від краю до краю…

– А про Миколку що-небудь говорив учитель? – питає схвильована мама.

– Про Миколку нічого не сказав учитель, – зітхнув батько.

– Не журіться, тату, – каже Миколка. – Завтра я вилізу на найвище дерево…

ГВИНТИК

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м’яча.

Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.

– Чого ж ти не закінчив роботи? – питає сина.

А Юрко не знає, що й казати.

– То дрібничка, то гвинтик…

– Слухай, що я тобі розповім, – тоді мовить батько. – На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. У ньому сиділо п’ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика… На віражі крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.

Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

СТРАШНИЙ ЧЕРВ’ЯЧОК

Жив собі на світі хлопчик. І був він дуже ненаситний. Іде раз вулицею, бачить – продають морозиво. Став він і думає: «Якби оце мені хто дав сто порцій морозива – ото було б добре».

Підходить до школи. Аж у тихому безлюдному провулку його наздоганяє сивий-сивий дідусь і питає:

– Це тобі хотілося мати сто порцій морозива?

Хлопчик здивувався. Та якось оговтався від розгублення й каже:

– Так… Але якби ж хто дав грошей…

– Не треба грошей, – промовляє дідусь. – Он за тією вербою – сто порцій морозива.

Дідусь і щез, мовби й не було його. А хлопчик як заглянув за вербу, то й портфель із книжками випустив з рук. Під деревом стояла скринька з морозивом.

Хлопчик мерщій порахував. І налічив рівно сто пакуночків, загорнутих у срібний папір.

Від жадоби в хлопчика руки затремтіли. Він з’їв одне, друге, третє морозиво. Та більше не подужав, бо в животі заболіло. «Що ж його робити?» – думає він.

Виклав із портфеля книги, заховав їх під вербою. А натомість напхав блискучих пакуночків. Та всі не вмістилися. Так жалко було залишати їх, що хлопчик аж заплакав. З’їв ще два пакуночки і почвалав до школи.

Поки доплентався й зайшов до класу, морозиво почало танути. І з портфеля потекло молочко.

Промайнула думка: «А може, віддати морозиво товаришам? » Але цю думку відігнала його пожадливість: «Хіба ж можна таке добро комусь віддавати?»

Сидить собі хлопчик над портфелем, а з портфеля тече й тече. І думає ненаситний: «Невже таке багатство пропаде?»

Хай подумає над цією казкою й той, у кого десь у душі поселився маленький черв’ячок – пожадливість. Це дуже страшний черв’ячок.

ЯК МИКИТА СТАВ ПРАЦЬОВИТИЙ

Микита був дуже ледачий. Не хотів як слід працювати та й одержав з граматики двійку.

Дали Микиті роботу на літо. Поклав він на столі підручник та й зітхнув тяжко. Треба виконати двісті вправ. Хіба ж таку роботу зробиш!

Минув день, минув другий, минув третій. Ось і тиждень минає, а Микита щодня тільки гляне на книжку та й зітхне тяжко-тяжко.

Втомився хлопець від неробства. Сидить і дивиться у вікно. А за вікном під водостічною трубою стоїть порожнє відро. І в нього з труби капає вода – крапля за краплею.

Нічого робити Микиті, сидить біля вікна цілий день та все дивиться, як вода капає.

А ввечері вийшов, дивиться, а вже піввідра накапало. Наступного ранку було повне відро.

Здивувався Микита: виходить, із маленьких краплинок може назбиратися повне відро води!

Зітхнув тяжко та й відкрив граматику, і зошит відкрив.