НАЙКРАСИВІШЕ І НАЙПОТВОРНІШЕ

НЕ БОЮСЯ НІ БЛИСКАВКИ, НІ ГРОМУ

Був жаркий червневий день. Діти гралися, читали цікаву книгу, варили кашу. Надвечір із-за лісу насунула чорна хмара, загримів грім. Від дощу діти повтікали в курінь до пастухів. І Вітя побіг. Коли це сяйнула блискавка і пролунав такий оглушливий грім, що хлопчик із переляку присів під великим деревом, заплющив очі й мало не розплакався. Він уже хотів гукати на допомогу, як побачив поруч однокласницю Валю.

Вона тремтіла зі страху.

– Це ти, Вітю? Ой, як добре, що я не одна. Тепер мені не страшно.

Вітя перевів дух, оглянувся. Ліс потонув у струменях дощу. Блискала блискавка, осяваючи на мить своїм світлом дерева й кущі. Ліс шумів, стогнав. Віті здавалося, що у світі, крім нього і Валі, немає нікого.

Він відчув, як у нього в душі щось випростується. Йому стало соромно боятися. Хіба можна боятися, коли поруч із тобою дівчинка й ти відповідаєш за неї?

– Не бійся, Валю, – сказав Вітя. – Я не боюся ні блискавки, ні грому.

Вітя доторкнувся рукою до її русої коси. Тепер він уже не боявся нічого.

ЧОМУ ГОЛУБИ ДО ОЛЕГА ПРИЛЕТІЛИ

Серед подвір’я маленької сільської школи на високому стовпі стоїть гарненька дерев’яна хатка. З віконцями й дверима, наче справжня. Живуть у ній голуби.

Щодня діти приносять їм їсти: хто пшеницю, хто хліб, а хто й гречку. Годують їх по черзі.

Чия черга наспіла годувати, той і гукає голубів до себе: гуль-гуль… Вони їдять, а наближатися до дітей бояться.

– Чого вони до рук не йдуть? – дивуються діти.

В останній день навчання вчителька сказала, щоб улітку теж по черзі приходили діти до школи й годували голубів.

Минуло літо. Настало перше вересня. Кожен, ідучи до школи, подумав про голубів: як вони там живуть? То кожен і набрав у кишеню якоїсь пашниці.

Ось і шкільне подвір’я.

Учитель каже:

– Розсиптеся, діти, на подвір’ї поодинці. Хочу побачити, хто годував голубів улітку.

Діти розсипалися на подвір’ї поодинці. Кожен став кликати: гуль-гуль… і пашницю посипати.

Знялись голуби зі своєї хатки й полетіли всі до Олега. Клюють зерно близько-близько від нього, один навіть на плече йому сів, другий на руку.

А інших дітей голуби немовби й не бачили.

ЯК ПАВЛИК СПИСАВ У ЗІНИ ЗАДАЧУ

Павлик був стурбований. Дома він сидів над задачею й не міг розв’язати. Тож до школи Павлик прийшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив.

Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв’язувати задачі. Павлик й питає:

– На скільки питань задача?

– На три, – відповідає Зіна. – А хіба ти не розв’язав?

– Не вийшла… Дай списати…

– Ой, Павлику, чого ж ти сам не хочеш працювати? – питає Зіна.

Але таки дала йому свій зошит.

Павлик став списувати. Одна дія, друга, ось уже третя, а в третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, вона написала 32.

У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

Учителька зібрала зошити, щоб перевірити. Наступного дня їх і принесла.

– У Павлика «відмінно», – сказала вчителька. – Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею. А в тебе, Зіно, – «добре». Помилку зробила…

Зіна зблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і похнюпив голову.

НАЙКРАСИВІШЕ І НАЙПОТВОРНІШЕ

Марія Іванівна сказала нам:

– Діти, подумайте, що вам здається найкрасивішим у світі й що – найпотворнішим. Подумайте й напишіть про це твір.

Довго я думала, що ж найкрасивіше.

Найкрасивіше – це тендітні квіточки конвалії. Вони такі ніжні й ласкаві. Вони радіють, що на небі сонце. Коли дивишся на ці квітки, стає радісно. Хочеться зробити щось добре. І ще хочеться, щоб люди говорили про тебе, що ти гарна, слухняна дівчина, добра материна й батькова дочка.

Найкрасивіше – це коли люди роблять одне одному добро.

Раз було таке. Біля високого дерева на лавочці сидів старий дідусь. Він їхав автобусом і йому стало погано. Вийшов дідусь із автобуса та й сидить на лавочці. Мама запросила його додому, дала ліків, нагодувала. Дідусь відпочив, а наступного дня поїхав додому. Він їхав од сина.

А найпотворніше було ось що. В одного хлопчика померла бабуся. Стара-престара. Їй дев’яносто років. І він не пішов на похорон. Та й коли хворіла – він її не провідував. Невже йому ото не боліло? Найпотворніше, коли людина стає зла, безсердечна.

КУПА СМІТТЯ

У кінці шкільного подвір’я, біля тину, лежала купа сміття. Спершу це був маленький смітничок, а потім – смітник, і, нарешті, він перетворився на величезну купу.

Величезна купа усе збільшувалася, хоч вона й так була велика. Сюди викидали папірці, згрібали до неї сухе листя…

Купу цю бачили всі, але ніхто не звертав на неї уваги. Кожен думав: кудись же й сміття треба викидати; мабуть, вона потрібна тому, що на світі є сміття.

Та ось одного разу весною на шкільне подвір’я вибіг із класу гомінкий гурт дітей. Вони викопали ямку й посадили кущ троянди. Тепер щодня приходили до свого куща, поливали й раділи: ось на кущі розвинулись бруньки, з’явились листочки. І от настав теплий весняний день, коли на кущі загорілася велика червона квітка. Вона була така красива, що до троянди збіглися всі учні й учителі. Милуючись красою квітки, всі тут звернули увагу на купу сміття. І всім стало соромно від однієї думки: хіба ж тут може бути смітник?

Кожному подумалось: це я винен. Якби раніше звернув увагу на цю купу сміття, її давно б уже тут не було.

І от до купи сміття під’їхав віз. Учні й учителі взяли лопати, скидали сміття на віз і вивезли його на гноївню.

Попередній пост

ГВИНТИК

ЧОМУ ВСІМ СТАЛО РАДІСНО Ми всім класом пішли до лісу. Був теплий весняний день, яскраво ... Читати далі

Наступний пост

НАЙВАЖЧИЙ УРОК

ЯБЛУНЬКА І ЛІТО Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах ... Читати далі