ПРИЧИНА, ЯВИЩЕ, НАСЛІДОК
Учитель загадав написати дома твір на тему: «Причина, явище й наслідок». Він розповів, як це робити, але я не слухав. Прийшов додому, розгорнув зошит, а що писати, не знаю. «Піду, – думаю, – до Володі, він слухав уважно й знає, як починати твір».
Одягся, вийшов надвір. Ставок уже замерз, хоч лід ще тонкий. «Дай, – думаю, – надіну ковзани та швиденько до Володі побіжу льодком». Вийшов на лід. Як приємно їхати – вітер у вухах шумить, ковзани тебе несуть, мов коні. Але чому це лід тріщить? Мабуть, тоненький дуже. Ось уже й берег недалеко. Ураз лід проломився і я шубовснув у воду. Стою по коліна у воді. Мерщій вибрався на берег і скоріш до Володі.
Прибігаю. Він допоміг мені зняти чоботи. Сидимо, сушимо взуття. Я й питаю:
– Як же написати твір про причину, явище й наслідок? Засміявся Володя й каже:
– Твоя пригода – це і є твір. Лід тонкий – причина. Лід проломився – не витримав твоєї ваги – явище.
Неприємне явище. Ти опинився у воді – це наслідок. Наслідок теж не дуже добрий.
…Тепер я знаю, як писати твір про причину, явище і наслідок.
САМ СЕБЕ ПЕРЕХИТРИВ
Павлик почав писати в новому зошиті, бо старий закінчився. Він подумав: «Писатиму так, щоб самі п’ятірки в мене були. Тато працює шофером, він поїхав дуже далеко, повернеться нескоро. Приїде й скаже: «Давай зошит, подивлюсь, як ти вчишся». А на той час зошит буде вже списаний, у ньому будуть самі «відмінно».
Так думав Павлик, та не так вийшло. На першій сторінці писав погано, і вчителька не поставила ніякої оцінки. Тільки написала: «Працюй краще».
Павлик подумав: «Невже я не можу заставити себе краще працювати?» Заставив. Постарався. І за всі інші роботи одержав «відмінно».
От уже й зошит списано. Завтра тато приїде. Думає Павлик: «Соромно буде перед татом за першу сторінку. Що б його зробити, аби не так соромно було?»
І зробив ось що: переставив сторінки так, що погана робота опинилась аж у кінці зошита. Тато, може, й не дивитиметься на останню сторінку.
От і тато приїхав.
Гортає він зошит, уважно розглядає. На кожній сторінці «відмінно». Радість світиться в татових очах.
Чим ближче до кінця зошита, тим дужче б’ється Павликове серце.
Ось і остання сторінка.
– Якби це на початку така робота – ще б півбіди, а то в кінці… Чого ж це в тебе, сину, духу не вистачило? – запитав тато.
ЦІКАВА НАУКА – АРИФМЕТИКА
Сьогодні в четвертому класі все не так, як торік. Торік, було, на всі уроки приходила Катерина Степанівна. Сьогодні на першому уроці був Степан Андрійович, на другому – Андрій Степанович. Степан Андрійович викладає арифметику, Андрій Степанович – географію.
Ледве Степан Андрійович сів за вчительський стіл, як побачив Бровка – Олесевого друга. Четвертий рік ходить цей вірний пес разом з Олесем до школи. І всі уроки сидить перед вікном.
Катерина Степанівна звикла до Бровка. Якби все було, як і торік, якби всі уроки вела Катерина Степанівна, вона б сказала привітно:
– Як почуваєш себе, Бровку?
Бровко довірливо подивився б учительці в вічі й весело помахав хвостом.
Степан Андрійович не знав Бровка й тому запитав:
– А це хто?
Олесь відповів:
– Це мій друг Бровко.
– Добрий у тебе друг.
Коли на другий урок прийшов Андрій Степанович, він теж запитав:
– А це що?
– Це мій друг Бровко, – відповів Олесь.
– Щоб я більше його перед вікном не бачив, – сказав Андрій Степанович.
Олесь прийшов зі школи, пообідав і сів до уроків. Він із захопленням порозв’язував задачі й приклади. Цікава ж таки наука – арифметика.
А за географію й не брався.
У КОГО РАДІСТЬ, А В КОГО Й ГОРЕ
П’ятикласники зібрались їхати на екскурсію до Канева. Раділи діти: багато побачать нового, цікавого. Побувають на могилі Тараса Григоровича Шевченка.
Збиралася їхати й Галя. Та ось у неї тяжко захворіла мама. Приходить Галя до школи заплакана.
– Чого це ти така сумна? – питають товариші.
– Мама дуже хвора. Не поїду я на екскурсію.
Тяжко стало на душі в дітей. Як же можна радіти, веселитися, коли в товариша горе?
І вирішили діти: почекаємо, поки в Галі одужає мама, тоді й поїдемо на екскурсію.
Минуло три тижні. Галина мама одужала – і весь клас поїхав на екскурсію. Поїхала й Галя.
Коли в тебе радість, у другої людини може бути горе.
Розуміти чуже горе – велика людська краса.
НАЙКРАСИВІШЕ І НАЙБРИДКІШЕ
Хлопчикові загадали в школі написати твір: «Що ти знаєш про найкрасивіше і найбридкіше». Довго думав хлопчик і не міг утямити, що у світі найкрасивіше і що – найбридкіше. Йому здавалося, що найкрасивіше – це квітка бузку. А найбридкіше – жаба. Пішов до дідуся та й питає:
– Справді це так?
– Ні, – сказав дідусь. – Найкрасивіше – це людська праця. А найбридкіше те, що пускає цю працю на вітер. Іди походи кілька днів по землі й ти побачиш і те, і те.
Пішов хлопчик. Іде полем. Бачить, поле пшеничне половіє, нива – колосок до колоска.
«Ось і є найкрасивіше, – думає хлопчик. – Це ж людська праця».
Іде далі. Підходить до школи. Бігають діти, гуляють. Одна дівчинка їсть хліб із маслом. Не доїла, кинула шматок хліба на землю, до подруг побігла.
– Це найбридкіше, – збагнув хлопчик. – Адже вона пускає на вітер людську працю.