ЛЕДАЩЕ ВСЕ НЕПУТЯЩЕ

КОМУ Ж ІТИ ПО ДРОВА?

Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій – підліток Юрко – маленький, тоненький, мов очеретина.

Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати й каже – немовби сама до себе, але так, щоб сини чули:

– Холодно, діти. А топить нічим… Кому ж по дрова йти?

Мовчать старші сини, похнюпили голови, дивляться в землю й нігтями піч колупають.

– Я піду по дрова, мамо, – сказав найменший, Юрко.

– А морозу не боїшся? – питає мати й на старших синів поглядає.

– Ні, не боюсь, – каже та й одягається.

– Ну, що ж, іди, Юрко, – важко зітхнула мати й поцілувала сина.

Пішов Юрко. І в хаті стало так тихо, мов усе живе, що є тільки у світі, прислухалося й думало: що ж воно буде? І вітер надворі притих.

Два старших сини підвели голови, подивилися на матір і сказали:

– Ми теж підемо в ліс, мамо.

– Ідіть, – прошепотіла мати. Й полегшено зітхнула.

ХЛОПЦІ РОЗВАЖАЮТЬСЯ

У маленькому будиночку живе робітник. Йому треба вставати рано-ранесенько – о четвертій годині. Іти до поїзда, працювати кілька годин, потім знову їхати додому поїздом.

Одинадцята вечора. На лавці, недалеко від його будинку, сидять троє підлітків. Один із них тримає в руках магнітофон. Той ввімкнено на повну потужність. Гримить якась музика.

Робітник виходить, просить:

– Тихіше, хлопці, ви ж спати не даєте.

Ті посміхаються. Один із них каже:

– А ми біля свого дому сидимо.

Робітник зітхнув і пішов до хати.

– Ви – дикуни, – тільки й мовив.

І правду сказав. Хто не хоче зрозуміти, що поруч із ним живуть люди, той ще гірше за дикуна.

ПОЗБИРАЙ ЇЇ СЛЬОЗИ

Анатолій дружив із гарною дівчиною – Ольгою. Вони були однокласники (сьомаки!), але хлопець був на рік за дівчину старший. Він добре знав математику, то й не раз підсобляв їй, коли було важко.

От прийшли вони до школи, як ще нікого не було. Ольга й просить допомогти з алгебри. Посідали вони (хлопець і дівчина!) в класі, захопилися задачами. Хтось побачив їх удвох та й став насміхатися: ось, мовляв, молодий і молода.

Анатолій побоявся глузів. Підійшов на перерві до дівчини й сердито сказав:

– Більше не підходь до мене. Це ти винна, що з мене сміються.

Ольга ошелешено дивилась на Анатолія:

– Чого ж це я винна? Не звертай на дурниці уваги – от і добре буде.

Тут Анатолій випалив дівчині грубе слово.

Ольга – у плач. Так і простояла біля вікна цілу годину, й на урок не пішла.

Анатолій схаменувся: навіщо ж так дівчину образив? От досада!.. Йому заболіло. Він прийшов додому й не міг заспокоїтися. Мучили докори сумління. З думки не йшли слова дівчини. Він зараз бачив її заплакані очі.

Увечері він розповів усе матері.

– Мамо, дорога, ну, скажи, що мені робити, щоб Ольга забула те слово?

– Скажу. Позбирай її сльози. До єдиної. Тільки тоді, може, дівчина забуде, як образив її хлопець.

ЛЕДАЩЕ ВСЕ НЕПУТЯЩЕ

Учився в школі Андрій як-небудь: така собі оцінка – то й добре, а як і погана часом – не біда. Часто викликали батька й матір до школи, умовляли: заставляйте його вчитися краще. Та батько й мати не могли нічого вдіяти: не хотілося Андрієві вчитися.

Ледве закінчив Андрій школу. Пішов на роботу в тракторну бригаду. Та й працювати не хочеться. Особливо не хочеться Андрієві рано вставати. А йому ж до сходу сонця треба в полі бути.

Іде Андрій вранці на поле й проклинає життя: «Навіщо я живу, навіщо так тяжко мучуся?»

І здається йому цілий світ похмурим і безрадісним.

Нещасна та людина, яка не любить трудитись. Усе, що є у світі красивого й могутнього, створено працею.

Ледаще усе непутяще.

ПЕКАР І КРАВЕЦЬ

Засперечалися Пекар і Кравець: чий труд важливіший і потрібніший людям? Пекар і каже Кравцеві:

– Що станеться, як я не спечу хліба? Та без хліба ж ні шахтар у шахту не спуститься, ні тракторист за кермо не сяде, ні ти, Кравче, ножиць до рук не візьмеш.

– А що станеться, як кравців не стане? Хто одяг шитиме? Без одягу ні шахтар у шахту не спуститься, ні тракторист за кермо не сяде, ні ти, Пекарю, до своєї пекарні не підеш.

Так і не прийшли до однієї думки – чий же труд важливіший і потрібніший людям.

– Я обійдусь і без тебе, Кравче, – сказав Пекар.

– А я обійдусь без тебе, Пекарю, – сказав Кравець.

Пішли вони кожен на свою роботу. Працює Пекар день, працює другий – можна без Кравця обійтись. На третій день повісив Пекар піджак біля печі, рукав і присмалився, та так, що й попілець посипався. Почухав потилицю Пекар. Що ж його робити? Піджак з одним рукавом. До Кравця треба йти…

А Кравець тим часом попрацював день без хліба – їв борщ і кашу. Попрацював другий – без хліба… А на третій – так живіт підтягло, що й ножиці випали з рук. Треба йти до Пекаря по хліб.

Вийшли вони з дому одночасно. Пекар і Кравець. Пекар ішов до Кравця, а Кравець до Пекаря.

Зустрілися. Пекар тримає в руці піджак без рукава, а Кравець – порожній кошик на хліб.

Попередній пост

НЕ ЗАГУБИВ, А ЗНАЙШОВ

ХАЙ ХТОСЬ ІНШИЙ.. П’ятий клас зібрався на екскурсію. Вона мала бути цікава. – Цілий день ... Читати далі

Наступний пост

СРІБНИЙ КАРБОВАНЕЦЬ

БАБУСИН БОРЩ У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули ... Читати далі