СРІБНИЙ КАРБОВАНЕЦЬ

БАБУСИН БОРЩ

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали ось до неї в гості.

Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.

Зварила бабуся борщ – зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки варила, двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:

– А чи солила – й не пам’ятаю… Стара вже… От сіль у сільниці – добавляйте собі на смак.

З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний!

Перезирнулись між собою, усміхнулись непомітно. Ложка за ложкою – виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.

– А чи солила ж я борщ? – питається бабуся.

– Ми й не помітили, – каже Ніна. – Такий смачний, що про сіль і не подумали.

– Значить, солила, – з полегкістю зітхнула бабуся. – А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.

– Добре, бабусю, – і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.

СРІБНИЙ КАРБОВАНЕЦЬ

Тато дав Андрійкові срібного карбованця й сказав:

– Як ітимеш зі школи додому, зайдеш у крамницю, купиш цукру й масла.

Андрійко поклав карбованця в кишеню піджака та й забув про нього. На фізкультурі роздягався й кинув піджак на траву, поки там вправи якісь робили.

Після уроків згадав, що треба ж зайти до крамниці. Засунув руку в кишеню, а карбованця немає. Злякався Андрійко, зблід. Стоїть, не може й слова промовити. Хлопці питають:

– Що з тобою, Андрійку?

Розповів хлопчик про своє нещастя. Знали товариші, що батько в нього сердитий, битиме.

– Допоможімо Андрійкові, – сказала Таня. – У кого є гроші, давайте зберемо карбованець!

Кожен поліз до кишені. Хто дві, хто три, хто п’ять копійок знайшов. Один тільки Степан сказав:

– Хай береже гроші. Сам загубив – сам хай і думає, що тепер робити. Не дам ні копійки.

Сказав так і пішов додому.

Підрахували зібрані гроші – дев’яносто дев’ять копійок.

Пішли гуртом до крамниці, купили цукру й масла.

Радісний повертався Андрійко додому.

Наступного дня ніхто не захотів зі Степаном сидіти. Він залишився сам.

Степан і скаржиться вчительці:

– Чого це зі мною ніхто сидіти не хоче?

– Запитай у товаришів, – відповіла вчителька.

КОШЕНЯ ЗА ПАЗУХОЮ

У класі тихо… Третьокласники самостійно розв’язують задачу.

Марія Миколаївна підійшла до Зіни. Дивним здалося їй, чому це дівчина заглядає собі за пазуху, щось ніби перекладає там з місця на місце.

Учителька аж зворушилася, як на неї глянуло маленьке-маленьке кошеня. Визирнуло, побачило вчительку й заховалось.

Марія Миколаївна лагідно торкнулася Зіниного плеча й по-змовницькому підморгнула. Дівчинка зрозуміла: вчителька знає про її таємницю. Вона почервоніла, засоромилася, глянула вчительці у вічі. Марія Миколаївна приклала палець до вуст і похитала головою. Мовляв, мовчи. Зіна зраділа…

Наступного дня Марія Миколаївна відкликала Зіну в куток коридору й питає:

– Навіщо ти його вчора приносила до школи?

– Ой, пробачте… Не було нікого дома… а воно боїться саме залишатись…

ЧОГО МАТИ БІГЛА З ПОЛЯ

Мати йшла на роботу в поле. Дома залишалося двоє діток. Мати й наказує Катерині:

– Дивись, Катю, за маленькою Танею. Щоб на дорогу не виходила, бо машини їздять. Щоб до колодязя не підходила.

Працювала мати півдня в полі, а на душі якось неспокійно. І враз пригадала вона, ніби, поспішаючи на роботу, залишила голку на столі. Ой, горе, що ж це буде, як Таня побачить голку! Вона ж має звичку до рота нести все, що потрапить у руки.

Покинула мати роботу, біжить додому.

Дивляться люди, як мати біжить, і питають:

– Чого це ви біжите? Село горить, чи що?

– Ой, ще страшніше, – відповідає мати. Прибігає додому. Таня ляльками на підлозі грається, а серед столу на скатертині маленька-маленька голка лежить.

Ніхто не міг помітити тієї голки. І мати не побачила б, якби не материнське серце.

ЯКИЙ СЛІД ПОВИННА ЗАЛИШИТИ ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ?

Старий майстер поставив кам’яний дім. Став збоку й милується ним. «Завтра в ньому поселяться люди», – з гордістю думав майстер.

А тут біля дому гуляв хлопчик. Він скочив на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на ще не затверділому цементі.

– Навіщо ти псуєш мою роботу? – каже з докором майстер.

Хлопчик глянув на відбиток ноги, засміявся і втік.

Минуло багато літ. Хлопчик став дорослий. Життя його склалося так, що він часто переїжджав з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прив’язувався – ні руками, ні душею.

Наспіла старість. Згадав старий чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати в рідному селі. Приїхав старий чоловік на свою батьківщину. Зустрічається з людьми, називає своє прізвище, та всі знизують плечима, ніхто не пам’ятає такої людини.

– Що ж ти залишив після себе? – питає старого чоловіка один дідусь. – Чи є в тебе син або дочка?

– Немає в мене ні сина, ні дочки, – відповідає старий чоловік.

– Може, ти посадив дуба?

– Ні, не посадив я дуба…

– Може, ти виплекав поле?

– Ні, не виплекав я поля…

– Ну, то, виходить, ти пісню склав?

– Ні, і пісні я не склав.

– То хто ж ти такий? Що ж ти робив цілісіньке життя? – з подивом запитав дідусь.

Нічого не міг відповісти старий чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до того дому. Стоїть будинок, наче вчора його поставили, а на нижній сходинці – закам’янілий відбиток його маленької ніжки.

«От і все, що залишиться після мене на землі, – з гіркотою думає старий чоловік. – Але ж цього мало, дуже мало… Не так треба було жити!..»

Попередній пост

ЛЕДАЩЕ ВСЕ НЕПУТЯЩЕ

КОМУ Ж ІТИ ПО ДРОВА? Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже ... Читати далі

Наступний пост

СОНЦЕ І СОНЕЧКО

ВІЧНА ТОПОЛЯ Стоїть край дороги стара-престара тополя. Узимку тривожно шумлять її голі віти, а весною ... Читати далі