СОНЦЕ І СОНЕЧКО

ВІЧНА ТОПОЛЯ

Стоїть край дороги стара-престара тополя. Узимку тривожно шумлять її голі віти, а весною покривається вона зеленим листям. Скільки й пам’ятаю, стоїть вона як сторож.

Якось питаю маму:

– Скільки літ тополі? Хто її посадив?

– Не знаю, – відповідає мама. – Скільки й пам’ятаю, стоїть тополя край дороги. Завжди однакова.

Питаю старого-престарого дідуся:

– Скажіть, будь ласка, скільки літ тополі? Хто її посадив?

– Не пам’ятаю, – відповідає дідусь – Завжди стоїть край дороги. Скільки й знаю – росте собі й росте. Люди приходять і відходять, а тополя завжди росте.

Може, це й не тополя, а легенда? Може, дерево це вічне? Може, вона народилася тоді, коли й наша Україна? Коли так, то вона – вічна, бо Україна наша – вічна.

ДИВНА БУРУЛЬКА

Удень було тепло, а ввечері підмерзло. З даху стікали краплі й замерзали. Утворилася довга крижана бурулька. Вона звисала над вікном, мов кришталева паличка.

Коли зійшло сонечко, у бурульці заграла веселка. Бурулька ніколи не бачила сонечка, адже народилася вночі. Вона бачила тільки зірки. А тепер сяяло яскраве, тепле сонечко. Від зачудування бурулька розхвилювалася й заплакала. Але ось що сумно: ніхто не знав, чого бурулька плаче. Всі думали, що вона тане. Ні, вона не танула. Вона плакала. Гарячі сльози її крапали на мерзлу землю.

ЗЕЛЕНИЙ ЛУГ, КВІТИ, МЕТЕЛИКИ

Зелений луг. Він здавався мені тоді таким великим, безмежним, немов увесь світ – це луг. У блакитному небі сяє сонце. На зеленому килимі – жовті, сині, рожеві квіти. Бринить бджола. Літають метелики – великі, барвисті. Я стою на березі цього великого зеленого океану, мені хочеться обійняти поглядом усю красу, що хвилює мене.

День у дитинстві здається безконечним, луг – безмежним, поле – безкраїм.

Недавно я пішов весною на той самий луг. Та ж зелена трава, ті ж квіти, ті ж метелики. І сонце сяє в блакиті, і бджоли бринять. Але чомусь усе таке маленьке, мов іграшкове.

Чого воно так? Мабуть того, що саме в дитинстві перед нами відкриваються найтонші, найніжніші барви рідної землі.

СТАРИЙ ПЕНЬ

Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалося зеленим листом, білими квітками. Прилітали до квіток бджоли і джмелі. Поселилися на дереві співучі пташки. Щовесни повертались вони з теплого краю, знаходили своє дерево й весело щебетали: «Доброї весни, рідне дерево, ось ми й прилетіли до тебе». Радісно жилося дереву, бо багато було в нього друзів.

Минуло багато років. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його й кудись повезли.

Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився він сірим пилом. Боляче йому було, коли пригадував, як зліталися до нього бджоли й джмелі, як співали пташки… Прилетіли, правда, якось пташки весною, покружляли над пеньком, защебетали тривожно та й полетіли.

Пень аж заплакав із туги. Так захотілося йому чиєїсь прихильності, дружби.

Настала осінь. Якось прибіг до пенька їжак. Вирив ямку та й носить сухі листочки, жмутки пахучого моху – стеле зимову постіль. Зрадів старий пень, лагідний такий до їжака. І їжак із пнем став ласкавий. Подружилися вони, розповіли один одному про своє життя. Аж помолодів пень, зацвів зеленим мохом. Бо є тепер у нього друг.

СОНЦЕ І СОНЕЧКО

Восени залізло Сонечко під кору на дереві. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри палючі. Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на синьому небі, барвиста веселка.

Посеред зими випав теплий сонячний день. Тихо в лісі, вітер ані дихне. Сонце пригріло чорну кору. Жарко стало Сонечку. Проснулось воно, солодко позіхнуло, виглянуло з-під кори. Хотіло вже розправити крильця й полетіти, але Сонце йому посварилось:

– Не вилазь, Сонечку! Заховайся в свою теплу спаленьку. Рано ще тобі літати – загинеш. Моє проміння тепле, але мороз підступний – уб’є тебе. Будуть ще заметілі, вітри палючі й морози тріскучі.

Послухалось доброї ради Сонечко. Подихало свіжим повітрям і знову полізло в свою теплу постільку.

ВЕЛИКЕ Й МАЛЕ

У корови Лиски народилося телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало до матері, напилося молока – захотілося йому погуляти.

Пішло по двору, дивиться – сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко писком до маленького звірятка, а на ньому пух м’якенький, ще м’якший, ніж материне вим’я.

Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра – на теля, саме примружилось і сидить собі тихо-тихо.

– Хто ти такий? – питає телятко.

– Я – стара кролиця, – відповідає маленьке звірятко.

– Невже ти – стара кролиця? – дивується телятко. – Значить, у тебе й дітки є?

– Є в мене маленькі дітки – кроленята. А ти хто такий?

– Я – маленьке телятко, – відповідає телятко. – Я тільки що народилось.

– Невже ти тільки що народилось? – дивується стара кролиця. – Дивно: ще маленьке, а вже таке велике…

– А ти вже стара мати, а така маленька! – ще більше дивується телятко. – Невже все на світі таке дивне?

МАТИ – ЄДИНА

У череді було триста корів. І всі вони сірі. Не могли чередники відрізнити одну від одної. Щоб якось запримітити корову, чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра, Лиска, Фіалка…

І от в одної корови вночі народилося теля. Ледве з’явилося, зараз же до вимені – ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух відганяє.

Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.

Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.

– Як же воно її знайшло? – питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.

– Знайшло, бо мати – єдина, – відповів дід Панас.

Попередній пост

СРІБНИЙ КАРБОВАНЕЦЬ

БАБУСИН БОРЩ У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули ... Читати далі

Наступний пост

ЛЮБОВ І ЖОРСТОКІСТЬ

ДІМ ДЛЯ РЯБКА У Михайлика був вірний друг – Рябко. Одного разу побачив Михайлик, що ... Читати далі