Дядько Іго-го сказав, що в проміжках між сном і вживанням їжі ми ще маємо й працювати.
– Зараз наше найперше завдання – це вихід у відкритий космос.
Я подивився на Жигі-Жигі, вона – на мене. Нікуди виходити з космічного корабля не хотілося.
– Далеченько від домівки, – промовив я.
– Ага, – погодився капітан. – Проте ми сюди не на прогулянку вибралися.
Він витяг зі спеціальної шафи три скафандри.
– Так, маскуємося.
– Під кого? – здивувалася Жигі-Жигі.
– Під космонавтів, – усміхнувся дядько Іго-го. – Жартую!
У скафандрах ми мали не надто стрункий і рухливий вигляд.
– Це, звичайно, не футболки, – почувся в навушниках голос капітана. – Але у відкритому космосі без таких «костюмів» не обійтись.
Особливо кумедний вигляд мала Жигі-Жигі. Адже для неї був зроблений скафандр спеціального покрою. Шолом, із частиною для дзьоба, що видавалася вперед, нагадував ніс реактивного літака.
– До кожного скафандра прикріплений канат. Під час виходу у відкритий космос гаком, що знаходиться на другому кінці мотузки, вам необхідно зачепитися за гаки, вбудовані в зовнішню обшивку корабля.
– А це навіщо? – спитала Жигі-Жигі.
– Щоб не улетіти.
– Ну тоді, може, нікуди не виходитимемо? – не те щоб я боявся, але й особливого бажання удавати із себе героя не мав.
– Виходитимемо, – твердо сказав капітан і відкрив люк у шлюзову камеру. – Пішли.
Залишаючи корабель, ми всі зачепилися гаками на кінцях наших канатів за гаки, що стирчали з обшивки корабля.
– Як самопочуття? – пролунав у навушниках голос дядька Іго-го.
Відчуття були незвичайні. Начебто зусібіч тебе оточує прірва, і в який бік падати, немає ніякого значення. Щоправда, ніхто нікуди не падав. Нас тримали канати.
– Не бійтеся, друзі! Нас тримають канати… Ой!
Ой! Кого тримають, а кого і не дуже.
Капітан, мабуть, не дуже надійно скріпив свої гаки і тепер повільно, але впевнено віддалявся в чорну зоряну безодню. Наче хвостик, за ним вився канат.
– Прощавайте, любі! – донісся з навушників охриплий голос дядечка Іго-го. – Тепер навряд чи побачимось!
Я дивився на постать дядька Іго-го, що зменшувалася, і відчував, як по моєму обличчю котяться сльози.
І раптом…
– Ні! – крикнула Жигі-Жигі, вискочила зі скафандра, натягнувши на дзьоб кисневу маску, і полетіла вслід за дядечком Іго-го.
Я хотів був теж витягти з ранця свого скафандра маску, але в мене нічого не вийшло. Я залишився сам. І, не стримуючись, заревів на весь голос.
«Сам. Один у відкритому космосі, – думав я. – Нехай навіть і не у відкритому, а в закритому. Та нехай навіть я повернуся на корабель, але ж повернуся сам, без друзів».
Крізь сльози і неможливість їх витерти я перестав щось бачити. Витерти їх заважав шолом.
– Відставити рев!
Я часто закліпав
– Відставити! Не треба ганьбитися на весь Усесвіт!
Капітан, якого буксирувала Жигі-Жигі, повертався до корабля.
– Це ж треба, – лунав у навушниках його захоплений голос. – Це ж треба! Пінгвіни, виявляється, можуть і в космосі плавати! А ти тут ревеш! Жигі-Жигі теж щось говорила, але, оскільки киснева маска не була обладнана мікрофоном, ані я, ані дядько Іго-го її не чули.
– Вражаюче! Вражаюче! А я вже думав, що одлітався! Це прорив у науці! Космічні пінгвіни! Нам усім дадуть по медалі!
Ми повернулися на корабель, а капітан усе продовжував базікати.
– Як на мене, – прошепотів я Жигі-Жигі, – дядько Іго-го від радощів трошки несповна розуму.
– Стрес, – серйозно відповіла Жигі-Жигі.