Політаємо разом

Усе-таки дядечку Іго-го не давали спокою польоти Жигі-Жигі у відкритому космосі. Він сидів, пристебнутий до крісла, у капітанській рубці, чухав потилицю і розмірковував уголос:

– Можливо, це якийсь недосліджений склад її пуху. Чи конституція крил. Чи що там, зірка мені в лоба, ще?

– Ой, набрид, – зітхнула Жигі-Жигі, – Усе це дурниці. Просто коли ви так стрімко віддалялися від корабля, я подумала, що без капітана ми не зможемо повернутися на Землю.

– Таких думок недостатньо, щоб вештатися по космосу в одній кисневій масці!

– По-перше, я не «вешталась», а рятувала вам життя. По-друге, я не замислювалася над тим, чи достатньо чогось там чи ні. Просто взяла і полетіла. Мені здається, що і ви зможете спокійненько літати без усяких там канатів.

– І я зможу літати? – здивувався я.

– Так, – коротко відповіла Жигі-Жигі.

– Ні, – заперечив дядько Іго-го. – Одного лише самонавіювання мало. Має бути щось іще.

– А йдіть ви, – сказала Жигі-Жигі, взяла кисневу маску і попрямувала до шлюзової камери.

Поки капітан чухав потилицю, я узяв маску і тихенько прослизнув за Жигі-Жигі. Мені теж хотілося літати, а оскільки моя подруга каже, що це може робити кожний, значить…

Значить, я полетів! Мені не було страшно, адже я знав: поруч Жигі-Жигі. І ще, мені здається, все вийшло так легко, тому що я взагалі не думав про небезпеку. Ну, або про неможливість такого польоту. Я повністю повірив словам Жигі-Жигі.

Ми вже разів п’ять облетіли свій корабель, весело штовхаючись і сміючись, коли побачили, як відчиняється зовнішній люк шлюзової камери і звідти, мов сокира, вивалюється у відкритий космос капітан. Він смішно махає руками і починає швидко провалюватися в бік сонця.

Ми із Жигі-Жигі полетіли його наздоганяти.

Дядько Іго-го мав дуже засмучений вигляд, а очі в нього ледь не вилізли з орбіт. Проте, щоправда, не від засмучення. Від страху, мабуть. Тільки про це, цур, нікому!

Повернувшись на корабель, ми вислухали лекцію про те, що наші польоти суперечать усім законам фізики і не є правдою. Тобто вони всього-на-всього колективна галюцинація. Примарилися нам польоти – ось що сказав дядько Іго-го.

– Ви нам, дядечку Іго-го, звичайно, вибачте, але фізику ми ще не проходили, – відповіла Жигі-Жигі.

– Так, – підтвердив я.

– І нічого нам не примарилось!

– Так.

– А якщо ви продовжуєте сумніватися, то ми готові просто зараз знову вийти у відкритий космос без усіляких там страховок!

– Так! – сказав я знову і додав: – Між іншим, вас двічі повертали на корабель із невдалих подорожей космосом. Та й озонову діру Жигі-Жигі заштопала на совість. Чи і цього не було?

Проти таких аргументів капітану нема чого було заперечити. Він сидів похмуріший за хмару.

– Мабуть, я просто старий для таких польотів. Чи занадто багато знаю, щоб повірити в їхню можливість.

Ми принишкли, дивлячись на дядечка Іго-го.

– Але хоч там як, час нашого експериментального польоту добіг кінця. Ми повертаємось.

– Чому? – вигукнули ми з Жигі-Жигі в один голос.

– Тому що наша країна поки не в змозі фінансувати більш тривалі польоти в космос.

– Але ж ми так чудово проводимо час, – зітхнув я.

– Так, ми чудово проводимо час. Але це ще й наша робота. Ми – першопрохідці. Ті, хто полетить по наших слідах, проведуть тут набагато більше часу. А ми… а нам, на жаль, час.

Ми бачили, що дядькові Іго-го сумно не менше, аніж нам. Дійсно, нічого не вдієш – треба повертатися.

– Збирайтеся. За дві години приземлення.