МІРАМІС

Цікаво, що б сказав Бенко, якби побачив мого білого коня з золотою гривою. Мого Міраміса з золотими копитами й золотою гривою. Ми з Бенком дуже любимо коней. Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга, про якого забув розповісти. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джиґун. Двічі на тиждень він привозив до крамничок на Упландській вулиці пиво, найчастіше вранці, коли я йшов до школи, і я завжди обирав шлях повз ті крамнички, щоб трохи поговорити з Калле-Джиґуном.

Він був старий і ласкавий. Я приберігав для нього грудочки цукру й окрайці хліба. Бенко робив те саме, бо й він любив Калле-Джиґуна. Він казав, що Калле-Джиґун – його кінь, а я казав, що він мій, інколи ми навіть сварилися через це. Та коли Бенко не чув, я шепотів на вухо Калле-Джиґунові: «Ти все-таки мій кінь!» І мені здавалося, що він розумів мої слова й цілком погоджувався зі мною. Адже Бенко мав тата, маму і все що завгодно, то нащо йому треба було ще й коня? Не те що мені, я ж бо нікого не мав.

Тож, по-моєму, справедливо було б, якби Калле-Джиґун належав мені, а не Бенкові. Хоч, щиро казати, він був зовсім не наш кінь, а броварський. Ми тільки вдавали, що він наш. А я вдавав так палко, що майже вірив цьому. Часом я так довго розмовляв із Калле-Джиґуном, що спізнювався до школи, і, коли вчителька питала, чому я спізнився, не знав, що їй відповісти. Бо ж не скажеш учительці, що ти просто стояв і розмовляв зі старим броварським конем. Бували ранки, коли візник барився, і мені доводилось іти до школи, не побачившись із Калле-Джиґуном. Я сердився на того броварського дядька, що він такий повільний. Сидячи за партою, я м’яв у кишені грудочки цукру й окраєць хліба, тужив за Калле-Джиґуном і думав, що тепер кілька днів його не побачу. Тоді вчителька питала:

– Чого ти зітхаєш, Буссе? Що сталося?

Я мовчав, бо що міг відповісти їй? Хіба вчителька зрозуміла б, як я люблю Калле-Джиґуна?

Тепер, певне, він тільки Бенків, та й добре. Мене немає, то нехай Бенкові буде втіха хоч від Калле-Джиґуна. А в мене є Міраміс із золотою гривою. І отримав я його ось як.

Одного вечора, коли ми з моїм татом-королем будували модель літака й балакали – так, як Бенко зі своїм татом, – я розповів про Калле-Джиґуна.

– Mio, мій Mio, – сказав тоді мій тато-король, – то ти любиш коней?

– Авжеж, – відповів я байдужим тоном, щоб не показати, як я їх люблю. А то ще мій тато-король подумає, що мені чогось бракує в нього.

Другого ранку, тільки-но я зайшов у трояндовий садок, назустріч мені кинувся білий кінь. Я зроду не бачив, щоб кінь так гарно біг. Його золота грива маяла на вітрі, а золоті копита блищали в сонячному промінні. Він вистрибом мчав просто до мене, та ще й голосно іржав. Я ніколи не чув, щоб так іржали коні. Я трохи злякався і притулився до свого тата-короля.

Але він схопив дужою рукою коня за золоту гриву, і той відразу став, а тоді засунув свій м’якенький писок мені в кишеню, щоб пошукати, чи немає там цукру. Так самісінько, як засовував Калле-Джиґун. І в кишені справді була грудочка цукру, я сховав її туди за давньою звичкою. Кінь знайшов її і схрумкав.

– Mio, мій Mio, – сказав мій тато-король – оце твій кінь, а звати його Міраміс.

О, мій Міраміс, я полюбив його з першої хвилини! Та він і був найкращий кінь на світі, не те що сердешний Калле-Джиґун, старий і завжди стомлений. Принаймні я не бачив, щоб вони були чимось подібні один до одного. Не бачив, поки Міраміс не підвів голови й не глянув на мене. Тоді я роздивився, що в нього такі самі очі, як у Калле-Джиґуна. Віддані, безмежно віддані очі, як у всіх коней.

Я ніколи не їздив верхи. Та мій тато-король підняв мене й посадовив на Міраміса.

– Не знаю, чи я зважусь поїхати на ньому, – сказав я.

– Mio, мій Mio, – мовив мій тато-король. – Хіба в тебе не мужнє серце?

Тоді я взяв Міраміса за вуздечку й помчав садком. Я мчав попід тополями так, що срібне листя застрявало в моєму чубові. Я мчав усе швидше й швидше, і Міраміс перестрибував через найвищі трояндові кущі. Перестрибував легенько, спритно, тільки раз зачепивсь за живопліт, і за нами дощем сипнули трояндові пелюстки.

З’явився Юм-Юм. Побачивши мене верхи на коні, він заплескав у долоні й загукав:

– Mio їде на Мірамісі! Mio іде на Мірамісі!

Я притримав коня і запитав, чи не хоче й він покататися. Ще б пак, звичайно, хоче! Він швидко всівся позад мене, і ми помчали зеленими луками, що розлягалися за трояндовим садком. Мені зроду ще не було так гарно.

Королівство мого тата дуже велике. Країна Далека – найбільше з усіх королівств. Вона простягається на схід і на захід, на північ і на південь. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він – тільки невеличка частка всього королівства.

– Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королеві, – сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками перед трояндовим садком.

Яскраво сяяло сонце, і я згадав про Бенка. Я уявив собі, як він тепер стоїть, бідолашний, на темній Упландській вулиці, укутаній осіннім дощем. А я катаюся тут, на зелених луках, щасливий, як ніколи. Трава прохолодна й зелена, скрізь яскріють квітки, перед очима здіймаються лагідні зелені пагорки, з яких стікають прозорі струмочки, а в траві пасуться пухнасті білі ягнята.

Ми побачили й пастушка, що грав на сопілці. Мелодія була якась дивна, мені здалося, що я її колись чув, тільки не пам’ятав, де саме. Але напевне не на Упландській вулиці.

Ми зупинилися й погомоніли з пастушком. Він звався Нонно. Я попросив його позичити мені сопілку. Він не тільки дав її мені, а й навчив грати ту дивну мелодію.

– Я й вам можу змайструвати сопілки, – сказав Нонно. – Звичайно, якщо ви хочете.

Ми відповіли, що дуже хочемо. Поблизу протікав струмок, і над ним звісила своє гілля плакуча верба. Нонно побіг туди й відрізав з верби гіллячку. Ми посідали над струмком, дриґаючи ногами у воді, а Нонно тим часом робив нам сопілки. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з’явилася на світі раніше за інші мелодії. Її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому.

Ми подякували йому за те, що він зробив нам сопілки й навчив своєї дивної мелодії. Потім ми сіли на Міраміса й поїхали далі. І ще довго чули, як Нонно грав на своїй сопілці.

– Ми збережемо ці сопілки, – сказав Юм-Юм. – І якщо колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію.

Юм-Юм міцніше вчепився за мене, щоб не впасти з коня. Він притулився головою до моєї спини і сказав:

– Так, Міо, збережімо ці сопілки. І як ти почуєш мою сопілку, то знай, що я кличу тебе.

– Атож, – відповів я. – А як ти почуєш мою, то також знай, що я кличу тебе.

– Добре, – мовив Юм-Юм.

Він міцно тримався за мене, і я подумав, що він і є мій найкращий друг. Звичайно, після мого тата-короля, бо його я любив дужче, ніж будь-кого на світі. Але Юм-Юм був хлопчик мого віку, тому тепер, коли я не міг більше зустрічатися з Бенком, мені було найкраще дружити з ним.

Подумати тільки: я мав тата-короля, і Юм-Юма, і Міраміса, і їздив верхи через зелені пагорки й луки так, що аж вітер свистів у вухах! Тож хіба дивно, що мене переповнювало щастя?

– А як можна потрапити в Землю Заморську і в Землю Загірну? – спитав я.

– Через міст Вранішньої Зорі, – відповів Юм-Юм.

– А де ж той міст?

– Ми скоро його побачимо, – відповів Юм-Юм.

І ми справді побачили його. Він був високий і довгий, ми не бачили йому кінця. Він весь мерехтів у ранковому сонці, і здавалося, що його зіткано з золотого сонячного проміння.

– Це найдовший міст на світі, – сказав Юм-Юм. – Він з’єднує Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч наш король наказує підводити його, щоб ми тут, на острові, могли спокійно спати.

– Чому? – здивувався я. – Хто може прийти сюди вночі?

– Лицар Като, – відповів Юм-Юм.

І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів.

Так уперше я почув ім’я лицаря Като. Я проказав його вголос:

– Лицар Като.

І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова.

– Атож, жорстокий лицар Като, – сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик.

Ми пригнічено замовкли.

Мені кортіло проїхатися мостом Вранішньої Зорі, та спершу треба було запитати дозволу в тата-короля. Тому ми повернулися назад до трояндового садка й того дня більше не катались. Але ми допомагали чистити Міраміса, розчісували йому золоту гриву, пестили його, пригощали грудочками цукру й окрайцями хліба, які нам дала Юм-Юмова мама. Потім ми з Юм-Юмом спорудили собі в садку курінь і залізли в нього вечеряти. Ми їли налисники з цукром. Ох і смачні! Бенкова мама теж пекла такі налисники й часом пригощала мене. Але ті, що напекла мама Юм-Юма, були ще смачніші.

Гарно було будувати курінь. Я завжди мріяв про нього. Бенко розповідав мені, як вони будували курінь на дачі у Ваксгольмі. От якби можна було написати Бенкові й розповісти про цей наш курінь! «Моє шануваннячко! Аби ти бачив, який курінь я собі вибудував! – написав би я йому. – Аби ти бачив, який курінь я собі вибудував у Країні Далекій!»

Попередній пост

У ТРОЯНДОВОМУ САДКУ

Хоч я до пуття не знав, як мені написати Бенкові. Бо ніхто на світі не ... Читати далі

Наступний пост

ЧИ ЗІРКИ СЛУХАЮТЬ, КОЛИ МИ ГРАЄМО ДЛЯ НИХ?

Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми не могли його знайти. Та потім ... Читати далі